Державна нотаріальна контора

e-mail Друк PDF

МАКАРІВСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА НОТАРІАЛЬНА КОНТОРА КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

смт Макарів, вулиця Димитрія Ростовського, 66, тел.: (04578) 5-12-59

РОЗКЛАД РОБОТИ:

ВІВТОРОК   з 9-00 до 18-00
СЕРЕДА     з 9-00 до 18-00
ЧЕТВЕР (АРХІВНИЙ ДЕНЬ)   з 9-00 до 18-00
П'ЯТНИЦЯ   з 9-00 до 18-00
СУБОТА     з 9-00 до 18-00
Обідня перерва з 13-00 до 14-00
НЕДІЛЯ, ПОНЕДІЛОК - вихідний

Прийом громадян та документів для здійснення нотаріальних дій припиняється за 1 годину до кінця робочого дня.


Примірний перелік документів, необхідних для оформлення спадщини

Актуальна інформація для здійснення права на спадкування


Увага!

Макарівська районна державна нотаріальна контора Київської області доводить до відома відвідувачів нотаріальної контори наказ Головного територіального управління юстиції у Київській області від 10.02.2017 року № 65/6, зареєстрований в Головному територіальному управлінні юстиції у Київській області 16.02.2017 року за № 8/914 та Тарифи на додаткові послуги правового характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуги технічного характеру, що надаються державними нотаріусами державних нотаріальних контор Київської області та Київського обласного державного нотаріального архіву, затверджені вищезгаданим наказом.


Захист прав дітей та жінок: протидія насильству

6 грудня 2017 року Верховна рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України у зв'язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами». Наступного дня, 7 грудня 2017 року, депутати проголосували за Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Обидва закони передбачають жорсткіші покарання для кривдників та дозволяють нацполіції контролювати поведінку порушника, аби уникнути повторного насилля. Вперше в Україні ввели кримінальну відповідальність за домашнє насильство.
За словами народної депутатки Ірини Луценко, понад 3 мільйони дітей в Україні щороку спостерігають за актами насильства у сім'ї або є їхніми вимушеними учасниками. Відтепер, батьку чи мамі можуть обмежити спілкування з дитиною на кілька місяців, якщо побиття чи насильство сталося на очах дитини.
За останні кілька років в Україні потроїлася кількість зафіксованих випадків домашнього насилля. Майже 70% жінок зазнають різних форм знущань і принижень. За даними МВС, 23% тяжких насильницьких злочинів відбуваються в родинах.
Відтепер, під термін «домашнє насильство» підпадають усі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, вчинені між колишнім чи теперішнім подружжям чи людьми, які разом живуть чи жили. Раніше, якщо шлюб не був зареєстрований, то злочин могли не кваліфікувати як домашнє насильство.
Порушникам закону загрожує покарання у вигляді 150-240 годин громадських робіт, арешт до 6 місяців або обмеження волі до 5 років.
Введений новий розділ у Кримінальний кодекс, який стосується обмежувальних заходів: коли суд буде розглядати кримінальні справи, пов’язані з домашнім насильством, то буде призначено покарання та обмежувальні заходи. Наприклад, заборона перебувати у місті спільного проживання, обмеження спілкування з дитиною, заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства.
Обмеження встановлюватиме суд разом з вироком по кримінальній справі. Обмежувальні заходи встановлюватимуть на термін від 1 до 3 місяців, а за потреби вони можуть бути продовженні. Раніше кривдника чекала адміністративна відповідальність, його могли затримати у в'язниці на 15 діб.
Відтепер зґвалтуванням називатимуть вчинення дій сексуального характеру з проникненням в тіло іншої особи без добровільної згоди особи. Раніше необхідно було довести, що була застосована сила чи погрози, а в країнах Європи зґвалтування визначають як злочин, залежно від того, чи була згода потерпілої чи не була. Визначальною є саме згода. Раніше жертва мала доводити, що її примусили до стосунків силою або шантажем.
Нацполіція отримала право контролювати поведінку кривдника, щоб не допустити повторного насильства, правоохоронці також можуть стежити, щоб порушник дотримувався накладених на нього тимчасових обмежень і виконував певні обов’язки.
Закон передбачає створення Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства, створення програм для постраждалих і їхніх кривдників.
Органи місцевого самоврядування повинні організовувати соціальні послуги, можуть їх замовляти, брати участь у підготовці фахівців, які будуть боротися з домашнім насильством і визначати, які спецслужби з підтримки постраждалих потрібні регіону, забезпечувати їхнє створення і роботу.
Коли освітяни виявлятимуть факти домашнього насильства у дітей чи отримали про це заяви чи повідомлення, вони повинні повідомити про це службу у справах дітей та Нацполіцію не пізніше ніж за 1 добу, організувати роботу практичного психолога або соціального педагога з постраждалими дітьми. Медики повинні повідомляти місцевій владі та Нацполіції про ушкодження, які пацієнт міг отримати через домашнє насильство. А якщо такий пацієнт дитина, то лікарі повинні зателефонувати ще й у службу у справах дітей.

Договір довічного утримання

Цивільний кодекс України одним із видів правочинів передбачає договір довічного утримання (догляду). Здійснення цього правочину дозволяє, з одного боку, матеріально забезпечити існування відчужувача, а з іншого, – надає кращу можливість набувачу отримати у власність нерухоме чи цінне рухоме майно, так як оплатність в цьому випадку носить триваючий характер. Але на сьогодні виникає значна кількість питань стосовно даного інституту, а саме щодо реалізації цього договору, юридичної природи та сутності інституту довічного утримання.
Відповідно до ч.1 ст.744 Цивільного кодексу України (далі по тексту – ЦК України) за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Поняття утримання законодавець розкриває в ст.1 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», під яким можна розуміти - повне забезпечення відповідно до державних соціальних стандартів матеріальними та грошовими ресурсами для задоволення їх життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності.
Утримання та догляд є суттєвими умовами договору довічного утримання і повинні бути конкретно визначені у тексті договору, а також вони повинні бути оцінені у грошовому значенні. Утримання та догляд складають разом матеріальне забезпечення відчужувача до якого входять не тільки грошові кошти, а і вартість товарів, робіт, послуг, що надаються відчужувачу. Оцінка матеріального забезпечення повинна проводитися відповідно до законодавства України. Специфікою договору довічного утримання є те, що момент припинення договору визначити у календарних днях не є можливим, внаслідок цього не можливо порахувати період часу, протягом якого буде надаватися утримання. Саме тому, у договорі довічного утримання допускається неспіврозмірність розміру утримання та майна яке передається.
Слід зазначити, що правова природа будь-якого договору визначається його основною метою, а не супровідними елементами. В договорі довічного утримання основним є довічне одержання відчужувачем певного утримання від набувача, а передача майна у власність є необхідним, але супроводжувальним елементом цього договору. Метою даного договору є встановлення утримання (догляду) відчужувачу взамін переданого ним у власність набувачеві майна. Перехід права власності від відчужувача до набувача слугує основній цілі договору довічного утримання і не повинен бути вирішальним при визначенні його місця у системі договорів.
Відповідно до ст.745 ЦК України договір довічного утримання укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Аналізуючи норми, що регулюють даний договір, необхідно надати юридичну характеристику договору довічного утримання.
Договір довічного утримання, безумовно, є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за ним певне майно, а відчужувач – необхідне утримання та догляд у виді грошових сум, надання приміщення та інших матеріальних благ і послуг. Договір довічного утримання є реальним договором, оскільки момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з передачею майна. Даний договір є одностороннім, оскільки за ним лише одна сторона – набувач наділений обов’язком, а друга сторона – відчужувач має лише права. Він є тривалим, оскільки набувач зобов’язаний утримувати відчужувача довічно, тобто до його смерті, тобто строк договору є невизначеним. Зазначений договір має особисто-довірчий (фідуціарний) характер, оскільки відчужувач одержує від набувача житло, догляд, харчування та ін., тобто стосунки між ними повинні грунтвуватися на особистій довірі. Також, необхідно звернути увагу, на те, що цей договір можна віднести до алеаторних (ризикованих) договорів, оскільки на момент його укладення не можна визначити, що буде більшим – вартість житла чи остаточна вартість зустрічного надання. Адже період життя відчужувача на момент укладення договору не є відомим.
Договір довічного утримання (догляду) має складний предмет: по-перше, ним виступає майно, яке відчужувач передає набувачеві взамін утримання та (або) догляду; по-друге, предметом є матеріальне забезпечення та (або) догляд, якими набувач повинен забезпечувати відчужувача.
Отже, договір довічного утримання (догляду) є реальним, односторонньо зобов’язуючим, відплатним, алеаторним, триваючим, з особливо довірчим характером. Цей договір є оптимальним варіантом для обох сторін даних правовідносин, оскільки він спрямований на передання майна у власність і разом з тим поєднує в собі й задоволення інтересів сторін, пов’язаних з доглядом. Цей договір дає можливість набути у власність житла чи іншого цінного майна без залучення значних грошових коштів, які компенсуються втраченими зусиллями на утримання відчужувача.

Захист права власності та інших речових прав

Захист права власності та інших речових прав — це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовують у зв'язку із вчиненим щодо права власності та інших речових прав правопорушенням та спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів володільця цих прав.
Визначено такі цивільно-правові способи захисту речових прав:
• речово-правові — ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов'язані із якимись конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (вилучення майна з опису), визнання недійсним правового акта, що порушує право власності тощо).
• зобов'язально-правові — ті, що є певними видами зобов'язань та спрямовані, переважно, не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання. Через це ми більше уваги приділимо саме речово-правовим способам захисту речових прав.
Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний володілець), до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі.
Право на віндикацію належить власникові або титульному володільцеві, який втратив фактичне володіння річчю. Як відповідач виступатиме особа, яка фактично без належних підстав утримує майно. Предметом віндикації є вимога про повернення майна з незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння. До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі:
1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю;
2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало в фактичному володінні іншої особи;
3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально-визначеним;
4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав.
Для правових наслідків віндикаційного позову істотне значення має той факт, на якому титулі здійснює незаконне володіння річчю фактичний утримувач: добросовісно чи недобросовісно.
За добросовісного володіння власник або титульний володілець має право витребувати майно лише у разі, якщо:
1) його було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) його було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Якщо ж він придбав це майно безоплатно, то воно передається власнику чи титульному володільцю у будь-яких випадках. Причому гроші та цінні папери на пред'явника не може бути витребувано від добросовісного володільця.
Добросовісний володілець має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо їх можна відокремити від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можна відокремити від майна, добросовісний володілець має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
За недобросовісного володіння фактичний володілець, який без належних на те підстав утримував майно зобов'язаний передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.
Негаторний позов — це вимога власника чи титульного володільця, до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень з користування та розпорядження. Негаторний позов можливий лише у разі, якщо власник чи титульний володілець і третя особа не перебувають у зобов'язальних відносинах щодо спірної речі, а також якщо здійснене правопорушення не призвело до припинення суб'єктивного права власності чи іншого речового права.
Як позивач у негаторному позові може виступати лише власник чи титульний володілець. Натомість відповідачем може бути третя особа, яка своїми протиправними діями створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності чи іншого речового права. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення порушень, що не пов'язані із залишенням володіння, а спрямовані на перешкоджання у здійсненні користування чи розпорядження. Підставою негаторного позову є обставини, якими зумовлено право позивача на користування та розпорядження майном, а також підтверджується те, що поведінка третьої особи створює перешкоди для здійснення цих повноважень. Причому неправомірність діянь відповідача презюмується.
Позов про визнання права власності чи іншого речового права — це позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про визнання перед третіми особами факту належності позивачу права власності чи іншого речового права на оспорювань майно, що не поєднано з конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, які не пов'язані із залишенням права володіння.
Позивачем за цим договором є власник чи титульний володілець індивідуально-визначеного майна, права на яке оспорює або не визнає інша особа, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує її право власності. Відповідачем за цим позовом буде третя особа, яка заявляє свої права, або та, що не заявляє свої права, проте не визнає за власником чи титульним володільцем цих прав.
Предметом позову про визнання права власності чи іншого речового права є констатація факту належності позивачеві певного речевого права на майно. Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача відповідного речового права на річ.
Близьким до позову про визнання права власності чи іншого речового права є вимога про звільнення майна з-під арешту (про вилучення майна з опису). Вказані дії розглядають як форму забезпечення цивільного позову. Проте вони можуть суттєво обмежити правовий режим майна, що унеможливить повноцінну реалізацію відповідного речового права не тільки щодо його власника чи титульного володільця, а також і щодо інших осіб, які мають право оспорювати це обмеження. Тому цю вимогу пред'являють до органів, що вчинили таке обмеження.
Визнання недійсним правового акта, що порушує право власності, дозволяє власникові чи титульному володільцеві майна звернутися до суду з вимогою про визнання незаконним та скасувати правовий акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові та порушує права власника. Власник чи титульний володілець майна, права якого порушено внаслідок видання правового акта, має право вимагати відновлення того становища, що існувало до видання цього акта, а якщо це неможливо, то — відшкодування майнової та моральної шкоди.

Спадковий договір

Інститут спадкового договору в українському законодавстві регулюється Цивільним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами пов’язаними з цивільним законодавством та законодавством, що регулює діяльність органів нотаріату на теренах сучасної Української держави.
Відповідно до ст. 1302 Цивільного кодексу України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
Відчужувачем по спадковому договору може бути подружжя, один із подружжя або інша особа, набувачем – фізична або юридична особа.
Тобто законодавець чітко окреслив можливі сторони спадкового договору.
Серед особливостей спадкового договору можна відмітити його обов’язкове укладання в письмовій формі і подальшому нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі. Право посвідчувати спадкові договори мають як державні, так і приватні нотаріуси.
Статтею 1305 Цивільного кодексу України встановлюється коло обов’язків набувача за спадковим договором. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Але зобов’язання вчинення певної дії може і не міститись у спадковому договорі.
Якщо предметом спадкового договору є майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, нотаріус у тексті договору зазначає про необхідність реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після смерті відчужувача.
На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.
В свою чергу заповіт складений відчужувачем за життя і який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.
Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.
У разі смерті відчужувача на підставі заяви набувача за спадковим договором та свідоцтва про смерть, виданого органами реєстрації актів цивільного стану, нотаріус знімає заборону відчуження.
Після смерті відчужувача нотаріусу повертається первинний документ, що посвідчує право власності на нерухоме майно, що було предметом договору, який приєднується до примірника спадкового договору, що зберігається у справах нотаріуса, окрім випадків коли нотаріальна дія щодо такого майна вчинялась на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до нього.
Цивільним кодексом України (ст. 1308) чітко визначено порядок розірвання спадкового договору. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень. Також спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.
Національним законодавством також встановлено особливості посвідчення спадкового договору за участю подружжя. Предметом спадкового договору за участю подружжя може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя. При цьому спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.
В юридичній практиці доволі часто стаються випадки коли пересічні громадяни плутають між собою спадковий договір та договір довічного утримання.
Порівнюючи зазначені правочини можна дійти одностайного висновку про різну правову природу цих правочинів.
Суттєвою різницею цих договорів є момент набуття права власності на майно відчужувача. Якщо за договором довічного утримання право власності на майно переходить до набувача одразу після посвідчення договору то за спадковим договором таке право набувач отримує тільки після смерті відчужувача.

Посвідчення заповіту іншою особою, службовою особою

Відповідно до ст. 1248 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України) посвідчення заповіту здійснюється нотаріусом. Але трапляються випадки коли нотаріус не може бути присутнім у той момент, коли необхідно посвідчити заповіт. Наприклад, якщо в населеному пункті немає нотаріуса, заповіт вправі посвідчити уповноважена на це посадова, службова особа відповідного органу місцевого самоврядування. Виняток складає тільки посвідчення секретного заповіту, посвідчення якого входить виключно до компетенції нотаріуса.
Закон України «Про нотаріат» та ЦК України закріплюють вичерпний перелік осіб, які мають право на здійснення цієї нотаріальної дії.
Згідно ч. 1 ст. 40 Закону України «Про нотаріат» та ч. 1 ст. 1252ЦК України заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.
Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.
Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.
Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт працівника, члена його сім'ї і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.
Заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань, може бути посвідчений начальником такої установи.
Заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.
Заповіти, які посвідчуються у вищезазначеному порядку, посвідчуються при свідках.
Посадові, службові особи зобов'язані дотримуватися таємниці вчинення нотаріальних дій та не розголошувати відомості, до яких вони отримали доступ у зв'язку з посвідченням заповітів.
Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 419 (зі змінами та доповненнями) «Про порядок посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених» посадові, службові особи повинні володіти достатнім обсягом знань в сфері спадкового законодавства, оскільки на них покладається виконання таких обов'язків:
1) роз'яснення заповідачеві його прав та обов'язків, що випливають із заповіту;
2) перевірка відповідності посвідчуваних заповітів вимогам закону і дійсним намірам осіб, що звернулися за їх посвідченням;
3) попередження про правові наслідки посвідчення заповітів;
4) роз'яснення порядку скасування та складення нового заповіту;
5) складання у разі потреби проектів заповітів на усне прохання фізичних осіб;
6) посвідчення заповітів на усне прохання фізичних осіб.
Порядок посвідчення заповітів посадовими, службовими особами в цілому відповідає загальному порядку посвідчення заповітів нотаріусом.
Діяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, регламентується наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5 «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування».

Засвідчення справжності підпису на документах, що можуть бути використані в судових процесах

Відповідно до вимог статті 78 Закону України «Про нотаріат» та вимог розділу II глави 7 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус засвідчує справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини.
Нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою.
Нотаріус не може засвідчувати справжність підпису фізичної особи на документі, у якому стверджуються обставини, право посвідчення яких належить лише відповідному державному органові (час народження, шлюбу, смерті, наявність хвороби, інвалідності, права власності на майно тощо). Справжність підпису на зазначеному документі може бути засвідчена у випадку, якщо документ призначений для подання до компетентних органів іншої держави.
Відповідно до вимог статті 212 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
З вищевказаного вбачається, що якщо за вчиненням нотаріальної дії звернулась особа з проханням засвідчити справжність підпису на заяві, зміст якої не суперечить закону та не є документом, у якому стверджуються обставини, право посвідчення яких належить лише відповідному державному органові, нотаріус зобов'язаний вчинити нотаріальну дію, а вже до компетенції суду відноситься оцінка документів, в якості доказів при розгляді справи, що знаходиться у судовому провадженні.

Щодо запрошення в Україну іноземних громадян та осіб без громадянства

В зв’язку з виникненням питань щодо можливості та порядку оформлення запрошень про відвідування України іноземними громадянами та особами без громадянства повідомляємо наступне.
26 грудня 2011 року набрав чинності Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 3773-VI від 22 вересня 2011 року (далі - Закон 3773). Цей Закон визначив правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановив порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
Також, з 08 грудня 2009 року в Україні діє Закон України «Про прикордонний контроль» №1710-VI від 5 листопада 2009 року (далі — Закон 1710). Вказаний Закон визначає правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України. Прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів (ч. 1 ст. 2 Закону 1710).
Ст. 21 Закону 3773 встановлено, що в'їзд в Україну, перебування на території України та транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства здійснюється за наявності достатнього фінансового забезпечення або наявності можливості отримати таке забезпечення законним способом на території України.
Наявність фінансового забезпечення або гарантія його наявності може бути підтверджена серед іншого і шляхом пред'явлення для контролю гарантійного листа приймаючої сторони, що запросила іноземця або особу без громадянства, про взяття на себе зобов'язань із сплати всіх витрат особи, пов'язаних з її перебуванням на території України та виїздом з України.
Згідно п. 20 ч. 1 ст. 1 Закону 3773  приймаючою стороною є зареєстровані в установленому законом порядку українські підприємства, установи та організації, представництва (філії) іноземних підприємств, установ, організацій, представництва міжнародних організацій, а також фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства), які постійно проживають або тимчасово перебувають на території України у зв'язку з навчанням, стажуванням, роботою, або на інших законних підставах, та запрошують чи приймають іноземців та осіб без громадянства.
Отже, законодавством не встановлено форму запрошення чи гарантійного листа та їх зміст. Але, аналіз Закону 3773 дає можливість зробити висновок про те, що під запрошенням та гарантійним листом розуміється документ, що видається приймаючою стороною, в якому зазначається про час запрошення іноземця або особи без громадянства до України, а також про взяття на себе зобов'язань із сплати всіх витрат особи яку запрошують, пов'язаних з її перебуванням на території України та виїздом з України.
До того ж, згідно ч. 2 ст. 21 Закону 3773 фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали іноземців та осіб без громадянства, влаштовували їх незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення строку перебування, за рішенням суду в установленому законом порядку відшкодовують витрати, завдані державі внаслідок видворення зазначених іноземців та осіб без громадянства.
Серед нотаріальних дій, які вчинюють нотаріуси, ст. 34 Закону України «Про нотаріат» називає засвідчення справжності підпису на документі. Згідно ст. 78 цього ж Закону нотаріус засвідчує справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини.
Враховуючи викладене, документ про запрошення іноземця або особи без громадянства, та гарантійний лист можуть бути оформлені у вигляді заяви, яка викладається на спеціальному бланку нотаріальних документів, з нотаріальним засвідченням справжності підпису заявника.

Щодо видачі дублікатів нотаріальних документів

Видача дублікатів документів є нотаріальною дією. Під час вчинення нотаріальних дій нотаріус повинен дотримуватись вимог чинного законодавства. Відомо, що поняття "дублікат" (лат.- подвоєний) визначається як другий примірник документа, що має однакову з оригіналом юридичну силу. Отже, дублікат документа являє собою додатковий примірник цього самого документа з рівнозначною останньому юридичною силою. Фактично видача дубліката полягає у відтворенні тексту документа, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин.
Порядок видачі дублікатів документів, посвідчених або виданих нотаріусами або посадовими особами органів місцевого самоврядування регулюється статтями 8, 34, 53 Закону України «Про нотаріат», главою 22 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зі змінами та доповненнями (далі — Порядок).
Видача дубліката втраченого або зіпсованого документа здійснюється державним нотаріальним архівом. До передачі в архів примірників документів, посвідчених або виданих нотаріусом, дублікат втраченого або зіпсованого документа видається відповідно нотаріусом за місцем його зберігання.
У разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом, за письмовою заявою осіб, перелічених у першому реченні частини п'ятої статті 8 Закону України «Про нотаріат», а саме: осіб, за дорученням яких або щодо яких вчинялася нотаріальна дія, видається дублікат втраченого документа.
Пунктом 1.2. глави 22 Розділу ІІ Порядку розширено перелік осіб, що мають право отримати дублікат втраченого чи зіпсованого документа. Так на отримання дубліката документа мають право:
- спадкоємці осіб, за дорученням яких або щодо яких вчинялася нотаріальна дія;
- виконавець заповіту;
- на запит нотаріус, яким заведено спадкову справу.
Видача дубліката документа включає одночасно два аспекти нотаріальної діяльності: вчинення нотаріальної дії та видачу інформації, яка становить предмет нотаріальної таємниці. Згідно з положеннями статті 53 Закону України «Про нотаріат», право на отримання дубліката документа мають виключно фізичні та юридичні особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. Посилання даної норми на статтю 8 цього Закону свідчить про те, що законодавець пов'язує право на отримання зазначених відомостей з обмеженим колом суб'єктів з урахуванням необхідності дотримання нотаріальної таємниці.
Варто звернути увагу на важливість визначення належного суб'єкта, який має право отримати дублікат, оскільки його видача неналежній особі має наслідком не тільки порушення порядку вчинення нотаріальних дій, але й нотаріальної таємниці. Як випливає зі змісту частини першої статті 53 Закону України "Про нотаріат", дублікат документа може бути виданий виключно фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.
В основі вчинення цієї нотаріальної дії повинно бути положення частини першої статті 53 Закону України "Про нотаріат" відносно того, що дублікат документа може бути виданий виключно у випадку його втрати або зіпсування. Таким чином, нотаріусу треба встановити, чи дійсно примірник посвідченого чи виданого документа є втраченим або зіпсованим, що можливо, наприклад, шляхом направлення нотаріусом письмового запиту власнику майна в разі звернення за отриманням дублікату третіх осіб.
Слід звернути увагу, що видача дубліката документа можлива лише відносно тих документів, які знаходяться на зберіганні у приватного нотаріуса або державній нотаріальній конторі. Як вбачається зі змісту статті 53 Закону України "Про нотаріат", це стосується виключно документів, що посвідчуються або видаються. У такому разі, якщо документ не посвідчується і не видається, але зберігається у справах нотаріуса (наприклад, заяви батьків про згоду на виїзд дитини за кордон), видача його дублікату є неможливою.
Отже, видача дубліката документа має такі юридичні наслідки:
- створення додаткового примірника документа;
- втрата чинності документом, дублікат якого виданий.

Щодо встановлення
граничної суми розрахунків готівкою

04 січня 2017 року набула чинності Постанова Національного банку України № 407 від 25 листопада 2016 року.
Вказаною Постановою внесено зміни у Постанову Національного банку України № 210 від 06 червня 2013 року «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою».
Отже, з 04 січня 2017 року гранична сума розрахунків готівкою між фізичною особою та підприємством (підприємцем) протягом одного дня, а також фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, складає 50 000 (п'ятдесят тисяч) гривень.
Фізичні особи мають право здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 50 000 гривень, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, внесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).

Спадкування за законом

Спадкування за законом відбувається у випадках, якщо:
• спадкодавець не залишив заповіту;
• заповіт визнано недійсним;
• заповідано лише частину майна або заповіт визнано недійсним в одній із частин;
• спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини або її не прийняв;
• спадкоємець за заповітом помер раніше спадкодавця;
• спадкоємець за заповітом усунутий від права на спадкування відповідно до закону.
Порядок спадкування за законом визначається черговістю закликання спадкоємців до права на спадкування. Кожна наступна черга одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування.
Черговість одержання права на спадкування може бути змінено після відкриття спадщини шляхом укладання нотаріально посвідченого договору заінтересованими спадкоємцями. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині.
Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
ЦК встановив п'ять черг спадкоємців.
До першої черги спадкоємців за законом належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки.
У другу чергу спадкоємців включено рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері.
Рідні дядько та тітка спадкодавця мають право спадкувати в третю чергу.
До числа спадкоємців четвертої черги включено осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше ніж 5 років до часу відкриття спадщини.
У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Порядок встановлення ступеня споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, але народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
До п'ятої черги включено і утриманців спадкодавця, які не були членами його сім'ї. А утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше ніж 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
Усиновлення, якщо його оформлено згідно з положенями СК України, значною мірою впливає на рідство. Тому ЦК України виділяються особливості в спадкуванні за законом усиновленими та усиновлювачами.
Усиновлені та їх нащадки щодо усиновителів та їх родичів прирівнюються у всьому комплексі прав та обов'язків до родичів за походженням. Тому вони належать до кола спадкоємців за законом.
Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.
Якщо ж за рішенням суду про усиновлення збережено правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — має право на спадкування як спадкоємець другої черги.
У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими було збережено правовий зв'язок, спадкують на загальних підставах (як спадкоємці другої черги).
Ще однією особливістю в порядку спадкування за законом є спадкування за правом представлення, тобто в разі смерті спадкоємця за законом після прийняття спадщини, цю частину спадщини спадкують:
1) внуки та правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини;
2) прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини;
3) племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини;
4) двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Якщо спадковують за правом представлення кілька осіб, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.
При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.
У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є однаковим, тобто частки є рівними. Однак спадкоємці можуть змінити розміри часток когось із них як шляхом усної домовленості (щодо рухомого майна), так і шляхом укладення відповідного договору (щодо нерухомого майна).

ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТІВ

Згідно з статтею 1247 Цивільного кодексу України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо заповідач у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за його дорученням заповіт у його присутності підписує інша особа. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими службовими особами. Група осіб, котрі можуть посвідчити заповіт, визначена в ЦК України.
По-перше, нотаріус може посвідчити заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. Якщо заповідачем був складений секретний заповіт, заповідач подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Секретний заповіт посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.
По-друге, уповноваженою посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування може бути посвідчений заповіт (крім секретного), якщо у населеному пункті немає нотаріуса.
По-третє, при умові присутності не менше, як двох свідків:
головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів може бути посвідчений заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів;
капітаном судна може бути посвідчений заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України;
начальником експедиції може бути посвідчений заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції;
командиром (начальником) частини, з'єднання, установи або закладу може бути посвідчений заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також може бути посвідчений заповіт працівника, члена його сім'ї і члена сім'ї військовослужбовця;
начальником установи виконання покарань може бути посвідчений заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань;
начальником слідчого ізолятора може бути посвідчений заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі.
Згідно з Цивільним кодексом України свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.
Додатково, свідками не можуть бути:
1. нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;
2. спадкоємці за заповітом;
3. члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
4. особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.
Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до чинного законодавства України.

Завідувач Макарівської районної
державної нотаріальної контори
Київської області                                    К.А. Омельчук


ДО УВАГИ ГРОМАДЯН!

У Макарівській центральній районній лікарні (Київська область, смт Макарів, вул. Богдана Хмельницького, 56) запроваджено послугу щодо прийому документів, необхідних для проведення державної реєстрації народження дитини, та видачі свідоцтв про народження безпосередньо у закладі охорони здоров’я, де приймаються пологи.
Прийом та видача документів здійснюється працівником відділу державної реєстрації актів цивільного стану Макарівського районного управління юстиції у Київській області
Юридична адреса відділу – 08000, Київська область, смт Макарів, вул. Фрунзе, 27
Електронна адреса відділу – Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду
Контактний телефон відділу – (04578) 5-15-40


“Щодо зміни порядку проведення реєстраційних дій
прав на нерухоме майно та їх обтяжень
під час вчинення нотаріальних дій з таким майном”

В зв’язку з виникненням численних питань щодо проведення реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень з 01 січня 2016 року, повідомляємо наступне.
З 01 січня 2016 року Законом України “Про внесення змін до закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (далі — “Закон № 834”), Закон України “Про внесення змін до закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” викладено в новій редакції.
На виконання вимог вказаного закону Кабінетом Міністрів України 25 грудня 2015 року прийнято Постанову № 1127 “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (набула чинності 01 січня 2016 року), якою затверджений Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Порядок надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Порядок доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — “Постанова № 1127).
Вищезазначеною Постановою КМУ встановлений розмір плати за надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Зокрема, за надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у паперовій формі — 0,025 розміру мінімальної заробітної плати, що на даний час складає 34,45 грн. (округлено до гривні – 34 грн.); за надання інформації в електронній формі — 0,0125 розміру мінімальної заробітної плати, що на даний час складає 17,23 грн. (округлено до гривні – 17 грн.); за надання інформації нотаріусам та їх помічникам (під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва) шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно — 0,04 розміру мінімальної заробітної плати, що на даний час складає 55,12грн. (округлено до гривні – 55 грн.).
Державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника. Нотаріус або його помічник за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав формує та роздруковує заяву у двох примірниках, на якій заявник (за умови відсутності зауважень до відомостей, зазначених у ній) та нотаріус або його помічник, який сформував таку заяву, проставляють підписи. Один примірник заяви надається заявникові, а другий долучається до документів, поданих для державної реєстрації прав.
Після проставлення підписів на заяві нотаріус або його помічник реєструє заяву в базі даних заяв. Моментом прийняття заяви вважається дата і час її реєстрації у базі даних заяв.
Під час формування та реєстрації заяви у базі даних заяв нотаріус або його помічник встановлює особу заявника, що здійснюється за документом, що посвідчує таку особу.
Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідні для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав, у разі, якщо заявник не звільнений від сплати таких платежів.
З поданих оригіналів документів, необхідних для державної реєстрації прав, нотаріус або його помічник виготовляє електронні копії таких документів шляхом їх сканування, які долучаються до заяви, зареєстрованої у базі даних заяв.
За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, нотаріус приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації за умови вчинення дій приймається нотаріусом у будь-який час до закінчення строку державної реєстрації прав, встановленого ст. 19 Закону № 834.
На підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень нотаріусом вносяться відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Після внесення відомостей до Державного реєстру прав нотаріус за допомогою програмних засобів ведення цього Реєстру формує інформацію з нього.
Інформація з Державного реєстру прав за бажанням заявника може бути надана у паперовій формі нотаріусом або його помічником з урахуванням строку державної реєстрації, за який сплачено реєстраційний збір, шляхом її друку за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав на аркушах паперу форматом А4 (210 х 297 міліметрів) без використання спеціальних бланків, проставлення підпису та печатки нотаріуса.
Положення щодо надання інформації з Державного реєстру прав з урахуванням строку державної реєстрації, за який сплачено реєстраційний збір, не застосовується у разі проведення державної реєстрації прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва.
За результатом розгляду заяви нотаріус або його помічник невідкладно повертає заявникові оригінали документів, поданих для державної реєстрації, а також за бажанням заявника надає інформацію з Державного реєстру прав чи рішення державного реєстратора щодо відмови в державній реєстрації прав у паперовій формі. На примірнику поданої заяви, що долучався до документів, поданих для державної реєстрації прав, заявником зазначаються відомості про отримання документів в повному обсязі.


Пілотний проект "державна реєстрація народження дитини у пологовому будинку"

Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою - це закріплено в статті 51 Конституції України.
Щоб зробити маленький внесок для комфорту жінок, які народжують майбутнє покоління, з метою реалізації сервісів Міністерства юстиції України, забезпечення ефективної роботи відділів державної реєстрації актів цивільного стану та створення сприятливих умов, спрямованих на спрощення доступу громадян до адміністративних послуг щодо державної реєстрації народження дитини, відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 26.08.2015 №1593/5, 04 січня 2016 року Головним територіальним управлінням юстиції у Львівській області запроваджено новий сервіс, який передбачає прийняття працівниками відділів державної реєстрації актів цивільного стану районних, міських, міськрайонних управлінь юстиції у Львівській області документів, необхідних для проведення державної реєстрації народження дитини, та видачу свідоцтва про народження дитини безпосередньо у закладах охорони здоров’я.
З цього питання працівниками відділів державної реєстрації актів цивільного стану здійснюється виїзний прийом громадян безпосередньо у закладах охорони здоров”я, де приймаються пологи. Суть заходу полягає у можливості отримання свідоцтва про народження дитини, ще до виписки з пологового будинку. Це є можливим завдяки роботі у пологовому будинку співробітника відділу державної реєстрації актів цивільного стану у режимі фронт-офісу, який здійснює прийом документів та видачу свідоцтв.
Очікується, що дана послуга спростить взаємодію молодих батьків з державними структурами та значно заощадить час.
Отже, збираючи все необхідне до пологового будинку, слід взяти з собою: паспорт батька та матері; свідоцтво про шлюб. На випадок тих чи інших питань до батька (батьки на різних прізвищах, визнання батьківства), при державній реєстрації народження дитини, необхідна присутність і самого батька.
Також, заяву про державну реєстрацію народження можна подати протягом місяця з дня народження дитини (ст. 144 Сімейного кодексу України) безпосередньо до відділу державної реєстрації актів цивільного стану.


Державна реєстрація народження

Батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Невиконання цього обов’язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження дитини реєстрація провадиться за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.
Несвоєчасна без поважної причини державна реєстрація батьками народження дитини в органах державної реєстрації актів цивільного стану тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (стаття 212¹ Кодексу України про адміністративні правопорушення).
Державна реєстрація народження дитини проводиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них.
Якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі, то народження дитини може бути зареєстроване за місцем проживання особи, яка визнає себе батьком дитини, якщо із заявою про державну реєстрацію народження ця особа одночасно подає заяву про визнання батьківства.
Якщо державна реєстрація народження дитини проводиться за місцем проживання батьків чи одного з них, то за їх бажанням місцем народження дитини в актовому записі про народження може бути визначене фактичне місце її народження, або місце проживання батьків чи одного з них.
Одночасно з заявою про державну реєстрацію народження подаються:
а) паспорти або паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з них). Якщо документ, що посвідчує особу одного з батьків, з поважних причин не може бути пред’явлений, то орган державної реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити в державній реєстрації народження дитини. Відомості про другого з батьків у цьому разі зазначаються на підставі свідоцтва про шлюб.
б) паспорт або паспортний документ, що посвідчує особу заявника, у разі, якщо державна реєстрація народження провадиться не батьками, а іншою особою;
в) документ, який є підставою для внесення відомостей про батька дитини (свідоцтво про шлюб, заява матері, спільна заява матері та батька дитини). За відсутності свідоцтва про шлюб підтвердженням зареєстрованого шлюбу може бути відмітка про його державну реєстрацію в паспортах або паспортних документах матері та батька дитини.
Підставами для проведення державної реєстрації народження дитини є:
а) медичне свідоцтво про народження (форма № 103/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2006 року за № 1150/13024 (далі - медичне свідоцтво про народження), що видається закладами охорони здоров'я незалежно від підпорядкування та форми власності, де приймаються пологи.
У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я державна реєстрація народження проводиться на підставі медичного свідоцтва про народження або медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08 серпня 2006 року № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2006 року за № 1150/13024 (із змінами) (далі - медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу), та висновку про підтвердження факту народження дитини поза закладом охорони здоров’я за формою, встановленою у додатку 3 до Порядку підтвердження факту народження дитини поза закладом охорони здоров’я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 січня 2013 року № 9;
б) медичне свідоцтво про народження, медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу. Ці документи подаються для державної реєстрації народження дитини, яка досягла одного року і більше.
в) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потяга тощо) за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на транспортному засобі), у випадку народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі. У разі відсутності лікаря або фельдшера державна реєстрація народження проводиться на підставі вказаного акта та медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу;
г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть (форма № 106-2/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року  № 545, (далі - лікарське свідоцтво про перинатальну смерть), у разі мертвонародження.
Ці документи подаються до органу державної реєстрації актів цивільного стану, де реєструється народження. При відсутності підстав для державної реєстрації народження, визначених у цьому пункті, державна реєстрація народження проводиться на підставі рішення суду про встановлення факту народження даною жінкою.
Прізвища, імена та по батькові є тими ознаками, які індивідуалізують особу, виділяють її з-поміж інших, надаються їй при державній реєстрації народження і є невід’ємними від неї. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. При різних прізвищах за письмовою згодою батьків дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ.
Ім’я дитини визначається за згодою батьків. Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір’ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
По батькові дитині присвоюється за власним іменем батька. Якщо батько має подвійне власне ім'я, то по батькові дитині присвоюється за одним із них на вибір батьків. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за власним іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.


Про безоплатну правову допомогу

Законом України «Про державну безоплатну правову допомогу» визначено категорії осіб, які відповідно до Закону мають право на вторинну правову допомогу.
Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону звернення про надання правових послуг, передбачених ч. 2 ст. 13 цього Закону, подаються особами особисто до Центру або до територіального органу юстиції за місцем фактичного проживання таких осіб незалежно від реєстрації місця проживання чи місця перебування особи.
Відповідно до Закону якщо особа подала звернення до територіального органу юстиції, цей орган зобов’язаний протягом трьох робочих днів з дня подання надіслати його до Центру, діяльність якого поширюється на територію відповідної адміністративної одиниці.
У разі звернення до територіального органу юстиції осіб , приймаються наступні документи:
1. Звернення на надання безоплатної вторинної правової допомоги;
2. Згоду на обробку персональних даних;
3. Здійснювати копіювання/сканування перевірених поданих документів в тому числі паспорта, ідентифікаційного коду, відповідних посвідчень (інваліда, багатодітних батьків, учасника бойових дій, тощо), довідок до розмір заробітної плати, доходів, пенсій тощо за останні 6 місяців, довідки про склад сім’ї, документів, що підтверджують належність особи до відповідної категорії та інших документів.
Вищезазначені документи супровідним листом направляються до відповідного Центру для прийняття рішень стосовно надання правової допомоги.
Для оперативності надання БВПД управлінням юстиції направляється зібрана інформація до Центру на електрону адресу, а оригінали/копії документів надсилаються поштою. Скановані копії надсилаються на електрону адресу Вишгородського місцевого центру Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду


ПОРЯДОК ОФОРМЛЕННЯ ДОКУМЕНТІВ, ЩО ПІДТВЕРДЖУЮТЬ ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ, ПОСВІДЧУЮЬ ОСОБУ ЧИ ЇЇ СПЕЦІАЛЬНИЙ СТАТУС, А ТАКОЖ ВСТАНОВЛЕННЯ ПОДАТКОВОЇ РЕЗИДЕНТНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, ЩО ПРОЖИВАЮТЬ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

29 вересня 2014 року набув чинності Закон України “Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України” (далі — Закон № 1636-VII). Згідно ч. 5.3 ст. 5 якого фізична особа, яка має податкову адресу (місце проживання), юридична особа (відокремлений підрозділ), яка має податкову адресу (місцезнаходження) на території ВЕЗ "Крим", прирівнюються з метою оподаткування до нерезидента. Фізична особа, яка має податкову адресу (місце проживання), юридична особа (відокремлений підрозділ), яка має податкову адресу (місцезнаходження) на іншій території України, прирівнюються з метою оподаткування до резидента.
Згідно ст. 14.1. Закону № 1636-VII визначення правового статусу та забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим здійснюються у порядку, визначеному Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі — Закон № 1706-VII). Згідно ст. 1 цього закону “Внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.”.
Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Підставами для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є наявність реєстрації місця проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення. Для отримання довідки внутрішньо переміщена особа має звернутися до структурного підрозділу місцевої державної адміністрації з питань соціального захисту населення за місцем фактичного проживання із заявою про отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (ст. 4 Закону № 1706-VII).
Статтею 5 Закону № 1706-VІІ встановлено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Територіальний підрозділ центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), проставляє у довідці про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи відмітку про реєстрацію місця проживання, в якій зазначається:
1) адреса фактичного проживання, за якою внутрішньо переміщеній особі може бути вручено офіційну кореспонденцію (місце фактичного проживання); або
2) адреса структурного підрозділу місцевої державної адміністрації з питань соціального захисту населення; або
3) адреса територіального підрозділу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції).
При цьому відмітка про реєстрацію місця проживання внутрішньо переміщеної особи не вноситься до її паспортного документа.
Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції встановлений Постановою КМУ № 509 від 01.10.2014.
Абз. 9 ст. 3 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” встановлено, що документами, до яких вносяться відомості про місце проживання та місце перебування особи, серед іншого є довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Виходячи з наведеного за наявності у громадянина України паспорта з відміткою про реєстрацію місця постійного проживання на тимчасово окупованій території та довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, адресою постійного проживання такої особи слід вважати адресу, зазначену у цій довідці.
Отже, при визначені податкової резидентності громадян України, які проживали на тимчасово окупованій території та переселилися з неї, що звертаються до нотаріусів за вчиненням нотаріальної дії, слід вимагати відповідну довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи з відміткою про реєстрацію місця проживання, видану відповідним територіальним підрозділом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції).
Одночасно інформуємо, що 27 квітня 2014 року набув чинності Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі — Закон № 1207-VII).
Частиною 2 ст. 4 вказаного Закону встановлено, що правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.
Частиною 2 ст. 6 також закріплено, що оформлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, громадянам, які проживають на тимчасово окупованій території, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Порядок оформлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, громадянам, які проживають на тимчасово окупованій території України, затверджений Постановою КМУ № 289 від 04 червня 2014 року.
Частиною 2 ст. 6 Закону № 1207-VII також встановлено, що за зверненням громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, за місцем їх перебування оформляються і видаються органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, довідки, що підтверджують місце їх перебування. Такі довідки видаються громадянам у день звернення на підставі паспорта громадянина України чи іншого документа, до якого згідно із Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" вносяться відомості про реєстрацію місця проживання, та письмової заяви, в якій зазначається адреса, за якою громадянину може бути вручена офіційна кореспонденція. При цьому відомості (відмітка) про місце перебування такої особи не вносяться до її паспорта. Зразок та порядок видачі довідки, що підтверджує місце перебування, зразок письмової заяви, яка подається громадянином для одержання довідки, затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (ч. 4 ст. 6 Закону № 1207-VII).
На виконання вимог Закону № 1207-VII був виданий Наказ МВС України № 997 від 26.09.2014р. “Про затвердження зразка та Порядку видачі довідки, що підтверджує місцеперебування громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, та зразка письмової заяви”, яким затверджений  зразок довідки, що підтверджує місцеперебування громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, порядок видачі такої довідки та зразок письмової заяви, яка подається громадянином, для видачі довідки.

К.А. Омельчук, завідувач Макарівської РДНК


Прийняття спадщини переселенцями

За загальним правилом місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця - померлого, а в окремих випадках - місцезнаходження його нерухомого майна. Але є люди, які або залишилися на території проведення АТО, або ж переїхали в контрольовані українською владою населені пункти, однак адреса реєстрації місця проживання їх залишилася та ж, що була на непідконтрольній уряду території. Крім того, в багатьох на окупованій території чи в зоні АТО лишилося майно.
Тому відповідно до змін внесених законом № 189-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення реалізації права на спадкування», якщо останнім місцем проживання (місцем реєстрації) спадкодавця є тимчасово окупована територія (АР Крим) чи територія, де органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження (зона АТО) або якщо його місце проживання невідомо, а нерухоме майно померлого чи основна його частина знаходиться на одній із вказаних територій, то місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна.
Таким чином, для успадкування майна переселенцям потрібно до закінчення 6 місяців від дня смерті особи, яка проживала на окупованій території чи в зоні АТО на час (дату) смерті або її місце проживання невідомо, а нерухоме майно померлого чи основна його частина знаходиться на одній із вказаних територій - подати будь-якому нотаріусу в будь-якому населеному пунктів країни (наприклад, за місцем свого перебування чи фактичного проживання) заяву про прийняття спадщини.

К.А. Омельчук, завідувач Макарівської РДНК


По захисту прав дитини

Для того, щоб ми збудували щасливе майбутнє, ми повинні знати змалечку, що всі люди рівні між собою й мають однакові права на нашій Землі.
Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Дитина, як кожна людська істота, від народження має права людини. Але вона повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумною, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні додаткові можливості. Отже, права дитини – це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини – це «права росту», зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони – особливий зріз у загальному контексті прав людини.
Зміни в суспільстві не можуть стати тільки внаслідок фактичних політичних кроків. Суспільство змінюється зсередини, а надійні зміни гарантовані тільки за участі молоді – активної, гідної, небайдужої.
Зараз проблеми дитини є найголовнішою проблемою в усьому світі, бо діти – наше майбутнє.
Знаючи свої права з дитинства, людина зможе плідно й ефективно брати участь у розбудові правового суспільства нашої держави.
У 1979- 1989 роках почала розроблятися Конвенція ООН про права дитини. 20 листопада 1989 року Конвенція була прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН та набула чинності 2 вересня 1990 року. 26 січня 1990 року, в день відкриття для її підписання, її підписали 61 країна.
Конвенція містить повних перелік прав дитини: на життя, на ім’я, на  набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь – якого розгляду, що стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте та сімейне життя; недоторканість житла; таємницю кореспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я;  благами соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для розвитку; на освіту; на відпочинок; на особливий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину.
Права викладенні в Конвенції, умовно можна поділити на три частини:
1. Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до того й того (мова йде про ім’я та громадянство,медичний догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами ,сиротами та біженцями)»
2. Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо);
3. Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слава, вибору культури, релігії та мови.


Сплата аліментів

Відповідно до Закону України “ Про державну виконавчу службу” завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень , передбачених Законом . Примусове виконання рішень здійснюється державними виконавцями .
Правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять конституція України , закони України “ Про державну виконавчу службу “ , “Про виконавче провадження”, інші закони та підзаконні нормативно – правові акти.
Однією з найбільш поширених категорій виконавчих документів, які знаходяться на виконанні є рішення судів про стягнення аліментів .
На даний час судом може бути встановлено розмір аліментів, як у відсотковому співвідношенні так і в твердій сумі. При визначенні аліментів враховується матеріальне становище дитини і платника аліментів, інші обставини, що мають істотне значення.
Аліменти можуть бути стягнуті як на утримання неповнолітніх дітей, та і на утримання повнолітніх дітей, які продовжують навчання, до досягнення ними 23 років.
Розмір аліментів визначається судом .
При пред”явленні виконавчого документу про стягнення аліментів до виконання , що видається судом вказується розмір аліментів, період стягнення .
Згідно ч.2 ст.182 Сімейного кодексу України визначено, що мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитину відповідного віку, за вийнятком випадків передбачених ст. 184 цього ж кодексу, якою встановлено визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі.
Згідно абзацу 4 пункту 17 постанови Пленуму Верховного суду України від 15.05.2006 року №3 “Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів” розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст.182 Сімейного кодексу України. При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про виконавче провадження” виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених в цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно абзацу 2 частини 2 ст. 5 вищевказаного Закону державний виконавець здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення,зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом.
Враховуючи вищевикладене, стосовно виконання виконавчих документів, згідно яких з боржника підлягають стягненню аліменти у розмірі не меншому одного неоподаткового мінімуму доходів громадян, слід розуміти :
- по перше, державний виконавець при визначенні мінімального розміру аліментів, який має бути сплачений боржником у відповідному місяці, повинен використовувати у розрахунку суму визначену ст. 182 Сімейного кодексу України, а саме суму у розмірі не менше, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку ( відповідно до ст. 65 Закону України “Про Державний бюджет України на 2006 рік” розмір прожиткового мінімуму є таким :
- діти віком до 6 років : з 1 січня - 400 гривень, з 1 квітня – 410 гривень, з 1 жовтня – 418 гривень
- діти віком від 6 до 18 років : з 1 січня - 514 гривень, з 1 квітня – 527 гривень, з 1 жовтня – 536 гривень.
- по друге, для використання державним виконавцем у розрахунку мінімального розміру аліментів, який має бути сплаченим боржником у відповідному місяці, суми не меншої, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, не має необхідності у винесенні судом відповідного рішення суду.
У разі зміни розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, відповідно має бути змінено і мінімальний розмір аліментів.
Також роз”яснюю порядок видачі органом державної виконавчої служби довідки про наможливість стягнення аліментів з одного з батьків дитини в наслідок ухилення від їх сплати.
Відповідно до абзацу 7 пункту 6 Порядку призначення та виплати тимчасової допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів , не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.2006 року №189, залежно від підстав, на яких призначається тимчасова допомога, одержувач додатково подає органу праці та соціального захисту населення за місцем проживання довідку державної виконавчої служби про неможливість стягнення аліментів з одного з батьків внаслідок ухилення від їх сплати.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України “Про виконавче провадження”.
Порядок стягнення аліментів визначено статтею 74 цього ж Закону.
У разі наявності ознак злочину у діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи іншим чином порушує вимоги законодавства про виконавче провадження, державний виконавець складає акт про порушення і надсилає до відповідних правоохоронних органів подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності ( ч.2 ст.88 Закону України “Про виконавче провадження”)
Зазначена норма кореспондується із ст. 164 Кримінального кодексу України, якою передбачено притягнення особи до відповідальності за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, про що судом приймається рішення.
Виходячи з цього, орган державної виконавчої служби має право видати довідку про неможливість стягнення аліментів з одного з батьків дитини внаслідок ухилення від їх сплати у разі ухвалення судом відповідного рішення, яким і буде визначено факт ухилення боржника від сплати аліментів.


Надання адміністративних послуг засобами УДППЗ «Укрпошта»

З 1 листопада 2013 року громадяни можуть скористатися послугами Державної реєстраційної служби України, звернувшись до найближчого відділення УДППЗ «Укрпошта».
Це стало можливим завдяки реалізації програми «Адміністративні послуги: спрощений доступ через пошту», чому передувало підписання Меморандуму про взаємне співробітництво у сфері спрощення процедури надання адміністративних послуг між Державною реєстраційною службою України та Українським державним підприємством поштового зв’язку «Укрпошта» та затвердження Регламенту взаємодії Державної реєстраційної служби України та Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» щодо забезпечення спрощеного доступу до адміністративних послуг.
Таким чином, зараз у відділеннях УДППЗ «Укрпошта» громадяни можуть отримати необхідну інформацію про послуги Укрдержреєстру, оформити необхідний пакет документів, надіслати його до реєстраційної служби.
Заповнюючи заяву, громадянин зазначає, яким чином він хоче отримати відповідь: кур’єрською доставкою, поштою або безпосередньо в реєстраційній службі.

Інформаційні матеріали щодо надання адміністративних послуг Укрдержреєстру засобами УДППЗ "Укрпошта":


Виконання рішення про виселення боржника

Примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу»
Житлове законодавство встановлює три види виселення:
1) з наданням іншого благоустроєного житлового приміщення;
2) з наданням іншого житлового приміщення;
3) без надання житлового приміщення.
Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України позбавити громадянина житла можна лише на підставі закону за рішенням суду.  Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Виселення є одним із способів захисту порушеного права та інтересу позивача. Примусове виселення у виконавчому провадженні має певні ускладнення, обумовлені як законодавством, так і фактичними обставинами.
Зміст виконавчого документа, виданого судом, безпосередньо відповідає резолютивній частині судового рішення, а отже, і заявленим позовним вимогам, тобто містить формулювання: «виселити» або «зобов'язати звільнити приміщення».  Звертаємо увагу на статтю 75 Закону України «Про виконавче провадження», яка встановлює умови виконання так названих «рішень за зобов'язаннями», тобто тих, згідно з якими боржник зобов'язаний особисто вчинити дії або утриматися від їх вчинення. Так, згідно ч. 3 ст. 75 вищезгаданого Закону, якщо рішення даної категорії неможливо виконати без участі боржника, державний виконавець накладає  на боржника штраф  та вносить подання (повідомлення ) правоохоронним органам для притягнення боржника  до відповідальності  згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Як наслідок, з метою досягнення результату від подачі позову та виконання рішення, позовні вимоги необхідно формулювати саме як «виселити», в іншому випадку існує значний ризик неможливості виконання рішення, оскільки реалізація вимоги до боржника вчинити певні дії дійсно передбачає обов'язкову його участь.
Обгрунтованим є рекомендувати стягувачу максимально користуватися своїми правами як сторони виконавчого провадження шляхом спілкування з виконавцем, ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження, участі у всіх виконавчих діях щодо виходу на місце виселення.
Зацікавленій особі в процедурі виселення слід контролювати дотримання виконавцем строків та порядку здійснення дій у виконавчому провадженні.
У постанові про примусове виселення вказується вимога до боржника самостійно виконати рішення у строк до п'ятнадцяти днів. Звертаємо увагу, що п'ятнадцять днів - максимальний термін і може бути скорочений, але з обов'язковим дотриманням при цьому статті 31 вищевказаного Закону. Стаття 31 визначає обов'язкову відправку документів сторонам провадження та порядок такої відправки, а саме, встановлює, що постанова про відкриття виконавчого провадження підлягає відправці сторонам рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Пунктом 116 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених Постановою Кабінету міністрів України № 270 від 05.03.2009 р., встановлений місячний термін зберігання для листів у разі неможливості їх вручення адресату.
Таким чином, перейти до стадії примусового виконання виконавець має право не по закінченню п'ятнадцяти днів, а лише після повернення повідомлення про вручення. Отже, умисне неодержання боржником рекомендованого листа від виконавчої служби суттєво продовжить термін виконання рішення.
У разі бажання повідомити боржника та прискорити хід виконання рішення стягувачу надійніше керуватись ч. 4 ст. 31 ЗУ «Про виконавче провадження» і намагатись вручити постанову уповноваженому представнику боржника особисто під розписку, переконавшись у наявності повноважень на отримання документів.
Боржник при недотриманні виконавцем вищевказаних строків має правові підстави для оскарження дій виконавця.
Згідно ч. 3 ст. 78 ЗУ «Про виконавче провадження», боржник вважається проінформованим про дату і час виселення, якщо повідомлення надіслано йому за адресою виселення або за іншою адресою, достовірно встановленою виконавцем. В даному випадку відправлення здійснюється простим листом або лист вручається особисто під розписку.
Незважаючи на необов'язковість присутності боржника при виселенні, встановлену даною нормою, на практиці вчинення виконавчих дій у такій ситуації є складним, оскільки тягне ризик відповідальності за привласнення або пошкодження чужої власності, а саме-майна боржника, що знаходиться в приміщенні. Обгрунтовуючи вищевказаним відкладення виконавчих дій органи виконавчої служби іноді довгими місяцями не вживають належних заходів. Для попередження можливих конфліктів у справах про виселення як правило виноситься постанова про залучення працівників міліції для участі у проведенні виконавчих дій, яка направляється в органи внутрішніх справ за місцем проведення виселення Таким чином, особі, зацікавленій у виконанні рішення суду, враховуючи те, що виконавчі дії можливо відкласти на строк не більше десяти днів (ст. 35 ЗУ «Про виконавче провадження»), необхідно особисто брати участь у процедурі виселення, забезпечивши присутність понятих, працівників міліції, а також осіб, які мають технічні навички і засоби для забезпечення доступу в закрите приміщення. У законі визначено, що виселення здійснюється у присутності понятих за сприянням органів внутрішніх справ. Однак безпосередній обов'язок виконавця щодо забезпечення вищевказаного законодавством не встановлений. Тому, прибувши «на самоті» на місце, не побачивши співробітників ОВС, і встановивши відсутність доступу в приміщення, виконавець самостійно проникати в об'єкт виселення не буде і відповідальності за невиконання в данному випадку не несе.
Стаття 78 Закону «Про виконавче провадження» встановлює обов'язкове проведення в разі відсутності боржника при виселенні опису його майна та складення акта опису. З метою запобігання вищезазначеного ризику відповідальності рекомендуємо здійснювати такий опис та складати акт в незалежності від присутності боржника. Майно, зазначене в цьому акті, передається на відповідальне зберігання особі, визначеній виконавцем. Як стягувач, Ви можете прийняти майно на зберігання, пам'ятаючи про те, що таке зберігання здійснюється не більше двох місяців. У разі відсутності бажання у боржника приймати своє майно після спливу зазначеного терміну необхідно передати його органам виконавчої служби. Відзначимо, що відповідальне зберігання не передбачає використання!
Звертаємо також увагу, що згідно ст. 78 Закону, виселенню підлягає особа, зазначена у виконавчому документі. Нерідкими є ситуації, коли при виході на місце виселення виконавець встановлює, що в приміщенні знаходяться особи, які надають договори, укладені з боржником, наприклад, суборенди, інформацією про місцезнаходження боржника не володіють. Зазначені особи виселенню не підлягають, оскільки не є боржниками за виконавчим документом і в ньому не зазначені.
Така ситуація призводить до неможливості виконання рішення суду і створює необхідність для стягувача звертатися з окремими позовними або іншими вимогами щодо третіх осіб. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження», неможливість встановлення виконавцем місцезнаходження боржника-юридичної особи є підставою для повернення виконавчого документа стягувачу.
Звертаємо увагу боржників також на ч. 2 ст. 82 Закону, згідно вимог якої, рішення, дії чи бездіяльності посадових осіб органів державної виконавчої служби можуть бути оскаржені боржником у судовому порядку. У разі прийняття судом до провадження такої скарги матеріали виконавчого провадження передаються до суду і, як результат, подальше проведення виконавчих дій є тимчасово неможливим.
На прикладі висвітлення особливостей виконання даної окремої категорії судових рішень можна побачити, що незалежно від того, представництво якої сторони у виконавчому провадженні Ви здійснюєте, законодавство у сфері виконавчого провадження надає можливість своєчасного вибору способів ефективної реалізації своїх прав та захисту інтересів.


ОПОДАТКУВАННЯ СПАДЩИНИ

Коли фізична особа отримує спадщину, постає питання: а скільки вона винна державі? Якщо фізична особа відповідає певним критеріям, сплачувати до бюджету частку від вартості спадщини не доведеться. Проте, якщо вона цим критеріям не відповідає, їй доведеться сплатити до державної скарбниці певний відсоток. Про те, коли, як і в яких випадках необхідно сплачувати податок на доходи фізичних осіб від вартості об’єкта спадщини поговоримо далі.
Для оподаткування спадщини можуть застосовуватися три ставки податку на доходи фізичних осіб: нульова ставка, ставка п’ять відсотків, а також п’ятнадцять або двадцять відсотків.
Право на застосування нульової ставки мають:
- члени сім’ї першого ступеня споріднення (батьки, чоловік або дружина, діти, у тому числі усиновлені), які успадковують будь яку власність (окрім випадків, коли або спадкоємець або спадкодавець є нерезидентом);
- інваліди I групи або особи, що мають статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, які успадковують об’єкт нерухомості, об’єкт рухомого майна, готівку або кошти, що зберігаються на рахунках спадкодавця, відкритих у банківських і небанківських фінансових установах, у тому числі депозитні (ощадні), іпотечні сертифікати, сертифікати фонду операцій з нерухомістю;
- діти-інваліди, які успадковують об’єкт нерухомості чи об’єкт рухомого майна.
Ставка п’ять відсотків застосовується для будь якого майна для спадкоємців, що не є членами сім’ї спадкодавця першого ступеня споріднення. Тобто, всі члени сім’ї, які не є батьками, чоловіком або дружиною чи дітьми (в тому числі всиновленими), при отриманні спадщини мають сплатити до державної скарбниці п’ять відсотків податку на доходи фізичних осіб.
Ставка п’ятнадцять або двадцять відсотків застосовується для спадкоємця резидента, який отримує спадщину від спадкодавця нерезидента, а також для спадкоємця нерезидента, який отримує спадщину від спадкодавця резидента.
У разі, якщо вартість об’єкту спадщини не перевищує суму десяти розмірів мінімальних заробітних плат, встановлених на перше січня поточного року, то застосовується ставка 15 відсотків. Все що більше цієї суми оподатковується за ставкою 20 відсотків.
Податок на доходи фізичних осіб від спадщини перераховує до бюджету спадкоємець, який отримав спадщину.Суму вартості спадщини спадкоємець повинен включити до податкової декларації з податку на доходи фізичних осіб за результатами календарного року. Звісно, якщо вартість спадщини оподатковується за нульовою ставкою, то нічого включати у річну декларацію з ПДФО не потрібно.
Спадкоємці нерезиденти сплачують ПДФО до бюджету до нотаріального оформлення спадщини. Нотаріус, перш ніж оформляти свідоцтво про право на спадщину обов’язково попросить документ, що підтверджує сплату податку на доходи фізичних осіб до бюджету. Якщо успадковано право на банківський вклад, податок на доходи перераховує банк, тобто він є податковим агентом спадкоємця. У разі успадкування права на отримання страхових виплат, податковим агентом є страхувальник – фінансова установа.
Нотаріус, який оформлює документи на спадщину, надає державній податковій службі інформацію про видачу свідоцтв про право на спадщину в порядку, встановленого для податкового розрахунку за формою 1дф.
Суму вартості спадщини, спадкоємець повинен включити до складу щорічної декларації про майновий стан та доходи.
Відповідно до пункту 179.7 Податкового кодексу України фізична особа повинна самостійно сплатити до першого серпня року, наступного за звітним, суму податку на доходи фізичних осіб, що зазначена у щорічній декларації про майновий стан та доходи.

К.А. Омельчук, в.о. завідувача Макарівської РДНК

Чи потрібно батькам оформляти згоду (заяву) про виїзд дітей до тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим?

Відповідно до статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон) тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.
Згідно зі статтею 4 вказаного Закону на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.
Пунктом 12.1 статті 12 Перехідних положень Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон) встановлено, що початком тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя вважається дата і вбрання чинності Резолюцією N 68/262 Сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 27 березня 2014 року про підтримку територіальної цілісноті України.
В окремих випадках, прямо визначених цим Законом, початком тимчасової окупації вважається дата набрання чинності Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України".
На адміністративному кордоні вільної економічної зони "Крим" запроваджується тимчасовий прикордонний контроль (підпункт 4 пункту 12.6 статті 12 Закону).
На сьогодні прикордонний контроль та пропуск громадян України під час їх в'їзду на тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим та виїзду з неї відповідно до статті 7 Закону здійснюється за умови пред'явлення будь-якого документа, визначеного статтею 5 Закону України "Про громадянство України" або статтею 2 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України".
З метою надійного контролю за виїздом на тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим громадян, яким не виповнилося шістнадцяти років, під час здійснення прикордонного контролю службовими особами Державної прикордонної служби України перевіряються документи, передбачені пунктами 4, 5 Правил перетинання державною кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57, зокрема нотаріально посвідчені згоди (заяви) одного або обох батьків (усиновлювачів).
Згідно даних Державної прикордонної служби України, службовими особами Держприкордонслужби були виявлені факти оформлення таких нотаріально посвідчених згод (заяв), в яких зазначено назву держави прямування "Російська Федерація", у зв'язку з чим до тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим не пропущено 67 дітей.
Враховуючи вищевикладене та той факт, що тимчасово окупована територія Автономної Республіки Крим є невід'ємною частиною території України, Макарівська районна державна нотаріальна контора повідомляє, що засвідчення справжності підписів батьків на їх згодах (заявах) про виїзд дітей до тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим забороняється.

К.А. Омельчук, в.о. завідувача Макарівської РДНК


Актуальна інформація щодо громадських об'єднань

Згідно статті 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Статтею 1 Закону України «Про громадські об'єднання» (далі – Закон) визначено поняття громадського об'єднання.
Громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
Громадська спілка - це громадське об'єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
Внесення змін до статуту громадської організації, змін у складі керівних органів громадської організації, зміна місцезнаходження громадської організації
Внесення змін до відомостей про громадську організацію як юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, здійснюється у порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», з урахуванням особливостей, визначених Законом.
Громадська організація повідомляє уповноважений орган з питань реєстрації, в якому знаходиться реєстраційна справа громадської організації (далі - реєстраційна справа) або повідомлення про утворення громадської організації, про зміни до статуту громадської організації, зміни у складі керівних органів громадської організації, зміну особи (осіб), уповноваженої представляти громадську організацію, зміну місцезнаходження громадської організації.
Зареєстрована громадська організація вносить зміни до статуту, до складу керівних органів, свого місцезнаходження в порядку, визначеному своїм статутом, з урахуванням норм Закону.
І. Для внесення змін до відомостей про склад керівних органів громадська організація подає (надсилає) такі документи:
1) заяву довільної форми;
2) заповнену реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;
3) засвідчений печаткою громадської організації примірник оригіналу (нотаріально засвідчену копію) рішення вищого органу управління громадською організацією про зміну зазначених осіб, прийнятого в порядку, визначеному статутом громадської організації, та оформленого з дотриманням пунктів 1, 2, 6, 8 частини другої статті 9 Закону, та/або примірник оригіналу (нотаріально засвідчену копію) розпорядчого документа про їх призначення;
4) засвідчений печаткою громадської організації примірник оригіналу (нотаріально засвідчену копію) протоколу засідання керівного органу громадської організації, на якому відповідно до статуту було скликано засідання вищого органу управління, якщо зміни прийняті вищим органом управління;
5) відомості про керівні органи.
Документи, зазначені в пунктах 1, 2 і 5, підписує керівник громадської організації.
ІІ. Зареєстрована громадська організація для внесення змін до відомостей про місцезнаходження подає (надсилає) такі документи:
1) заяву довільної форми;
2) заповнену реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;
3) свідоцтво (дублікат свідоцтва) про реєстрацію.
Документи, зазначені в пунктах 1 і 2, підписує керівник громадської організації.
ІІІ. Зареєстрована громадська організація для повідомлення про зміни до статуту подає (надсилає) такі документи:
1) заяву довільної форми;
2) заповнену реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;
3) примірник оригіналу (нотаріально засвідчену копію) рішення вищого органу управління громадської організації про внесення змін до статуту, прийнятого в порядку, визначеному статутом громадської організації, та оформленого з дотриманням частини другої статті 9 Закону;
4) засвідчений печаткою громадської організації примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію протоколу засідання керівного органу громадської організації, на якому відповідно до статуту було скликано засідання вищого органу управління;
5) два примірники статуту з внесеними змінами;
6) примірник оригіналу (дублікат) статуту та свідоцтво (дублікат свідоцтва) про реєстрацію.
Документи, зазначені в пунктах 1 і 2, підписує керівник громадської організації.
Громадське об'єднання, утворене без статусу юридичної особи, у повідомленні про зміну особи (осіб), уповноваженої представляти громадське об'єднання, вказує відомості про особу в обсязі, визначеному у пункті 3 частини третьої статті 12 Закону.
Вимога подання інших документів про зміни у складі керівних органів, зміни особи (осіб), уповноваженої представляти громадську організацію, зміни місцезнаходження та зміни до статуту не допускається.
За прийняття повідомлення про зміни до статуту громадської організації справляється плата у розмірі, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» за проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи.


НЕ ВИТРАЧАТИ ЧАС У ЧЕРГАХ? ЦЕ РЕАЛЬНО!

На виконання завдання Міністерства юстиції України по організації інформування населення щодо онлайн-сервісів Міністерства юстиції України і роботи Центрів із надання безоплатної вторинної правової допомоги роботи, Макарівською районною державною нотаріальною конторою Київської області 09.09.2015 року з 09.00 до 13.00 у приміщенні нотаріальної контори при прийомі громадян окрім вирішення поточних робочих питань проводилось активне інформування відвідувачів щодо запровадження онлайн-сервісів Міністерства юстиції України і роботи Центрів із надання безоплатної вторинної правової допомоги. Відвідувачам роз΄яснювалось про переваги нововведень, адже нові онлайн-сервіси – це можливість швидко та зручно отримати всі необхідні документи, не виходячи з дому та не витрачаючи свій час на очікування в чергах. Цього ж дня з 17.00 до 18.00 на вулицях селища працівниками нотаріальної контори проводилося вуличне інформування перехожих, у ході якого розповсюджувались інформаційні листівки та буклети щодо запровадження онлайн-сервісів Міністерства юстиції України і роботи Центрів із надання безоплатної вторинної правової допомоги роботи. Окрім вищезазначеного, відповідні інформаційні матеріали розміщено на стенді Макарівської районної ДНК у рубриці «Куточок інформації».
Додатково повідомляємо, що усі, хто зацікавився перевагами вищевказаних сервісів, мають змогу отримати інформаційні буклети у працівників Макарівської районної ДНК.

В.о. завідувача Макарівської районної
державної нотаріальної контори
Київської області                                                          К.А.Омельчук


Шановні юристи !!!

Прийміть сердечні вітання з нагоди професійного свята – Дня юриста, яке об’єднує усіх, хто стоїть в обороні конституційних прав та свобод наших громадян, сприяє розбудові демократичної, правової Української держави – держави для людей.

Бути юристом почесно і відповідально. Сьогодні немає такої сфери діяльності, державного органу чи підприємства, які б обходилися без консультації юриста. Щодня до правників за порадою та допомогою звертаються тисячі громадян. Рівнем вашого професіоналізму та принциповості визначаються не лише стан правової культури суспільства, а і його стабільність, моральний мікроклімат.
Латинське «juris» означає не тільки «право», а й «справедливість». Для юристів це символ верховенства права.
Впевнені, що юристи України, яким властиве усвідомлене почуття відповідальності, й надалі вірно служитимуть інтересам України та її громадян, з честю примножуватимуть славні традиції своєї професії, докладатимуть зусиль задля утвердження на теренах краю ідеалів верховенства права та справедливості.
Прийміть слова глибокої вдячності за високий професіоналізм, активну участь у поширенні правових знань та посиленні соціального захисту наших громадян.
Бажаю вам міцного здоров’я, щастя, життєвих гараздів, благополуччя та нових професійних перемог!


ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТА ПРОТИДІЯ КОРУПЦІЇ

Однією з найгостріших проблем українського суспільства за роки проведення соціально – економічних реформ у напрямі подальшої демократизації суспільного життя є корупція.
В Україні корупція є однією з проблем, яка потребує невідкладного роз’яснення. Вона становить значну загрозу для демократії, реалізації принципу верховенства права і закону, соціального прогресу, національної безпеки, становлення громадянського суспільства.
Тому створення дієвої системи запобігання корупції, розробки і впровадження комплексу організаційно – правових заходів для протидії цьому явищу, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків має стати одним з пріоритетів держави та її кримінологічної політики.
Правове та організаційне забезпечення заходів протидії корупції є тією наріжною проблемою, від вирішення якої залежить і ефективність всіх напрямів боротьби з цим явищем.
Також боротьба з корупцією має базуватися на таких принципах: не повинні ущемлятися або обмежуватися законні права та свободи людини та громадянина; ефективність протидії корупції може бути забезпечена тільки узгодженими діями державних органів, громадських організацій та громадян; державна система боротьби з корупцією передбачає здійснення державної політики, спрямованої на усунення нейтралізацію чинників, які сприяють розвитку корупційних дій; правова база боротьби з корупцією має враховувати зміни соціально – економічної та політичної ситуації в державі; головна увага в протидії корупції повинна надаватися запобіжним заходам, основаним на аналізі та прогнозуванні тенденцій поширення корупційних діянь здійснюють органи, які ведуть боротьбу з корупцією.
Досвід багатьох країн свідчить, що активність громадян, зацікавлених у подолання корупції, є головною передумовою виявлення корупційних правопорушень і ефективності антикорупційних заходів. Але ефективної системи впливу на ситуацію у сфері попередження та виявлення корупції з боку різних інституцій громадського суспільства, зокрема неурядових організацій, до цього часу в Україні майже не має.
Отже, на сьогоднішній день існує складність подолання корупції, яка пов’язана  ще з тим, що у таких протиправних діяннях зацікавлене не тільки представники органів влади, а й бізнесмени та пересічні громадяни. Люди схильні дати хабаря, навіть коли в них не вимагають, з метою мати державне рішення на свою користь у найкоротші терміни. Необхідність вирішення цих та інших проблем обумовлюють подальші дослідження щодо вироблення ефективної антикорупційної політики.

Нова послуга в сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно: попередня подача заяв в електронній формі.

Як відомо, Міністерство юстиції в рамках реформування системи державної реєстрації вже запровадило низку нововведень, що вже встигли себе виправдати. Але на цьому реформування системи не закінчується.
Так, Міністерство юстиції, з метою покращення умов отримання фізичними особами-підприємцями та юрособами адміністративних послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 07 липня 2015 року прийняло наказ №1159/5 «Про реалізацію пілотного проекту у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо попередньої подачі заяв».
Проектом передбачена можливість подачі в Київській та Одеській областях заяв про реєстрацію прав на нерухоме майно в електронній формі. Переваги від запровадження даного проекту  отримують, насамперед, представники агробізнесу та забудовники. Якщо раніше даним категоріям заявників, з урахуванням усіх складнощів бюрократичних процедур, доводилося реєструвати права місяцями, то з моменту старту проекту цей час скоротиться до мінімуму
Процедура попередньої подачі заяв зводиться до того, що дані заявники, уклавши договір з державним підприємством «Інформ’юст» Міністерства юстиції України, і отримавши електронний цифровий підпис, зможуть подавати заяви на реєстрацію прав в електронному вигляді, не виходячи зі свого офісу або будинку.
Які ж переваги надасть це нововведення:
Мінімізує контакт заявника із чиновником, а відтак знижує ризик корупційного зв’язку;
Надасть можливість подання заяв у необмеженій кількості без черги у зручний для заявника час;    
Наступний візит до органу державної реєстрації для отримання карток прийому заяви відбувається на заздалегідь зазначену дату і час та займає для заявника біля 30 хвилин, замість кількох днів раніше.
Слід зазначити, що опосередковано вигоду від запровадження цих змін отримують і пересічні громадяни:
Оскільки для осіб, на яких поширюється дія зазначеного наказу Мін’юсту, відпадає потреба подавати документи через загальну чергу, це значно розвантажить її й зменшить час очікування в черзі для громадян.
Також у зв’язку з електронної подачею документів, за результатом якої в Державному реєстрі прав будуть сформовані відповідні системні папки з документами від забудовників багатоквартирних будинків, у громадян зникне необхідність зайвих звернень до таких забудовників та пришвидшить процес розгляду документів.
Нагадуємо, що відповідно до постанови Кабміну України № 137 від 18 березня 2015 року «Про Деякі питання спрощення порядку надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення державного реєстратора, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, свідоцтво про право власності на нерухоме майно, отримані в електронній та паперовій формі за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, мають однакову юридичну силу.

Відповідальність та систематизація відомостей про корупційні правопорушення

Корупція є однією з найгостріших проблем, які постали перед сучасним суспільством. Це явище негативно впливає на різні сторони суспільного життя – економіку, політику, управління, соціальну, правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини.
Корупція це використання особою, зазначеною в частині першій статті 4  Закону України « Про засади запобігання та протидії корупції», наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній в частині першій статті 4 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей.
Корупційне правопорушення - умисне діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 4 цього Закону України « Про засади запобігання та протидії корупції», за яке законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність.
Відповідальність за корупційні правопорушення передбачена ст.21 Закону України « Про засади запобігання та протидії корупції».
За вчинення корупційних правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 4 Закону України « Про засади запобігання та протидії корупції», притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності в установленому законом порядку.
Відомості про осіб, яких притягнуто до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень, крім відомостей про особовий склад органів, що провадять оперативно-розшукову або розвідувальну чи контррозвідувальну діяльність, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Положення про Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
Відомості про осіб, яких притягнуто до кримінальної, адміністративної або цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційних правопорушень, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, протягом трьох робочих днів з дня надходження з Державної судової адміністрації України до Міністерства юстиції України електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, з Єдиного державного реєстру судових рішень.
Відомості про накладення дисциплінарного стягнення за корупційне правопорушення вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, протягом трьох робочих днів з дня надходження до Міністерства юстиції України від кадрової служби державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, а також підприємства, установи та організації, посадові особи яких є суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, електронної та завіреної в установленому порядку паперової копії наказу про накладення дисциплінарного стягнення.
Інформація з Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, про внесення відомостей про особу до зазначеного Реєстру або про відсутність відомостей про таку особу подається:
на запит державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з метою проведення спеціальної перевірки відомостей про осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;
на запит правоохоронних органів у разі необхідності отримання такої інформації в рамках кримінального або адміністративного провадження або на запит прокурора в рамках здійснення нагляду за додержанням вимог і застосуванням законів;
під час звіряння переліку осіб, звільнених з посад у зв’язку з притягненням до відповідальності за корупційні правопорушення, з відомостями, що містяться в Єдиному державному реєстрі осіб, які вчинили корупційні правопорушення;
у разі звернення фізичної особи (уповноваженої нею особи) щодо отримання відомостей про себе.
Міністерство юстиції України забезпечує оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, протягом трьох робочих днів після їх внесення до реєстру. Відкритими для безоплатного цілодобового доступу є такі відомості про особу, яку притягнуто до відповідальності за вчинення корупційного правопорушення:
1) прізвище, ім’я, по батькові;
2) місце роботи, посада на час вчинення корупційного правопорушення;
3) склад корупційного правопорушення;
4) вид покарання (стягнення);
5) спосіб вчинення дисциплінарного проступку;
6) вид дисциплінарного стягнення.
Зазначені відомості не належать до конфіденційної інформації про особу та не можуть бути обмежені в доступі.


Витрати виконавчого провадження. Поняття та розмір виконавчого збору під час виконання судових рішень.

Витрати органів державної виконавчої служби на організацію та проведення виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень є витратами виконавчого провадження.
Згідно зі статтею 41 Закону України «Про виконавче провадження», витрати органів державної виконавчої служби, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.
Витрати виконавчого провадження здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, які використовуються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, щодо витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, належать кошти, за рахунок яких здійснено оплату:
1) перевезення, зберігання і реалізації майна боржника;
2) послуг експертів, суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання та інших осіб, залучених у встановленому законом порядку до провадження виконавчих дій;
3) поштового переказу стягувачу стягнених аліментних сум;
4)  проведення розшуку боржника, його майна або розшуку дитини;
5) розміщення оголошення в засобах масової інформації;
6) виготовлення та пересилання документів виконавчого провадження, ведення Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень;
7) інших витрат, необхідних для забезпечення належної організації виконання рішень органами державної виконавчої служби.
Про стягнення з боржника витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби.
Що стосується виконавчого збору то відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець приймає до виконання виконавчий документ і протягом трьох робочих днів виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець надає боржнику строк для самостійного виконання рішення до 7 днів, а для виконання рішення щодо виселення – 15 днів з моменту винесення постанови. По закінченню зазначених строків державний виконавець розпочинає примусове виконання рішення та виносить постанову про стягнення з боржника виконавчого збору і витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених Законом.
Виконавчий збір - це кошти, які стягуються з боржника якщо ним самостійно не виконано рішення у строк, що встановлюється державним виконавцем. Виконавчий збір становить 10% від суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, якщо виконавчим документом передбачено його передача стягувачу.
У разі невиконання боржником, у той самий строк, рішення немайнового характеру (рішення за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) виконавчий збір стягується у наступних розмірах: 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – для фізичної особи, та 80 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – для юридичних осіб.
Окрім того, виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача.
Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Слід зазначити, що законодавством передбачено категорії рішень за якими виконавчий збір не стягується. Це виконавчі документи про конфіскацію майна, про стягнення періодичних платежів, стягнення виконавчого збору, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, відшкодування витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і стягнення штрафів.
Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні.
Якщо стягнутої з боржника суми недостатньо для задоволення в повному обсязі вимог стягувача, виконавчий збір сплачується пропорційно до стягнутої суми.
У разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення що підлягало виконанню на основі виконавчого документа виконавчий збір повертається боржникові.
У випадку завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених Законом (стаття 49), якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору.


Моральні засади службової дисципліни

Кожна професія має свою власну мораль. Особливе місце в системі професійної етики посідає етика державного службовця, оскільки вона значною мірою характеризує взаємовідносини держави і громадянина.
Етикет - це зібрання застиглих правил. Він тісно пов'язаний з життям суспільства. Це невідємна складова частина культури суспільства.
Етикет службових взаємин - це сукупність найбільш доцільних правил поведінки людей у трудових колективах, обумовлених найважливішими принципами загальнолюдської моралі і моральності.
Етика державного службовця — це система норм поведінки, порядок дій і правил, взаємин і принципів у державно-службових відносинах, що являють собою сукупність найбільш придатних, глибоко усвідомлених і конкретизованих, які належать даному суспільству і є нормами загальнолюдської моралі.
Влада повинна завжди відчувати, що її контролюють, — головний принцип діяльності чиновників. На особу, яка служить уряду, покладається величезна суспільна довіра, тому що ця служба дає широкі можливості для зловживань. Приходячи на державну службу, працівник робить свідомий вибір і погоджується на суворе обмеження як у публічній, так і у приватній діяльності. Чим вище посада, тим більше обмежень.
Проблема професійної етики державного службовця пов’язана з тим, що його діяльність має відповідати не тільки положенням Конституції і чинного законодавства, а й моральним принципам і нормам. При цьому етичний кодекс, яким державні службовці повинні керуватися, не просто спирається на загальноприйняту мораль, а й конкретизує її вимоги відповідно до специфіки службової діяльності, неординарних обов’язків і повноважень, що покладаються на них. У цьому і полягає сутність етики державного службовця. Моральні норми є універсальними нормами в регулюванні суспільних відносин, тому безумовно державна служба нерозривно пов’язана з моральністю, етикою, моральним виглядом державного службовця.
Моральні норми — це система вимог, які визначають обов'язки людини по відношенню до оточуючого світу, зразки, які не тільки орієнтують поведінку особистості, але й дають можливість оцінювати й контролювати її. Моральні засади державних службовців є невідємною частиною їх в процесі діяльності, важливу роль відіграє не тільки правова культура, а й загальну культуру, інтелект, порядність.
Сьогодні, у разі порушення державним службовцем етичних правил, які втілені у правових нормах, відразу викликає реакцію громадськості. Потрібно бути доброзичливим у відносинах з товаришами по службі і підлеглих, вести розмову в делікатній формі.
Основною моральною умовою службових взаємин між керівниками і підлеглими є збереження субординації. У службовому етикеті значну роль відіграють такі моральні якості працівника, як сумлінність, добропорядність, чуйність, поважність, коректність, тактовність, точність, делікатність, скромність і простота, жаль і милосердя. Також, потрібно визнавати свої помилки та не дозволяти собі сперечатися по дріб'язках.
Проступок державного службовця — це дія (бездіяльність), що ганьбить честь і гідність державного службовця, що несумісно з високим званням державного службовця й унеможливлює подальше виконання ним своїх службових повноважень (навмисне порушення закону, порушення державним службовцем даної ним присяги, несумлінність у виконанні своїх обов’язків, що спричинили негативні наслідки, грубе порушення загальноприйнятих норм і правил поведінки).
Необхідно бути уважним до чужої думки, навіть якщо вона виявитьться невірною, а спростовуючи її, бути терплячим, тактичним і ніколи не дратуватися. Безтактність ранить того, кому вона адресована і принижує того, від кого виходить.
Вміння поводити себе з людьми належним чином є одним з важливих факторів, який допомагає досягти успіху у службовій діяльності. Існує шість основних принципів, які дозволять це зробити, а саме: пунктуальність, конфіденційність, доброзичливість, увага до оточуючих, зовнішній вигляд, грамотність.
Однією з функцій службового етикету є зближення людей з різними соціальними статусами, поліпшення їх взаєморозуміння та взаємоповаги. Етикет сьогодні - це, насамперед, засіб спілкування, засіб регуляції взаємовідносин людей, які спілкуються. Організаційна поведінка в сучасних умовах народжує нові ситуації спілкування, вносить нові етикетні вимоги. Життя набагато складніше, аніж правила, і в ньому трапляються такі ситуації, які досить важко передбачити навіть у найповнішому зведенні правил етикету.
Етика державно-службових відносин у широкому значенні є практично-виховною і регульованою чинністю.
Відтак проблема професійної етики державного службовця пов'язана з тим, що його діяльність повинна відповідати не тільки Конституції України, чинному законодавству, а й моральним принципам і нормам. Таким чином, державні службовці повинні дотримуватись не тільки  загальноприйняту мораль, а й відповідно, специфіку службової діяльності, неординарних обов'язків і повноважень, що покладаються на них.


Реєстрація шлюбу з іноземцями

На сьогодні досить розповсюдженим явищем є укладення шлюбу між громадянами України та іноземними громадянами. Така тенденція є досить поширеною. Однак такий шлюб таїть у собі багато несподіванок з моменту офіційної церемонії шлюбу до його визнання в кожній країні, тому навіть у такий приємний для кожного момент життя слід пам’ятати про деякі юридичні тонкощі, які стосуються процедури визнання, укладення та розірвання шлюбів між громадянами України та іноземцями.
Відповідно до ст. 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Згідно з ч. 3 ст. 21 Сімейного кодексу України релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя.
Утім, релігійні шлюби є досить поширеними в багатьох країнах світу. Наприклад, в Ізраїлі всі легальні шлюби, зареєстровані в цій країні, повинні бути офіційно схвалені релігійними авторитетами тієї чи іншої релігії. Таким чином, шлюби між представниками різних конфесій, наприклад, християнина і єврейки або мусульманки з євреєм, не можуть бути офіційно зареєстровані в Ізраїлі. В ісламських країнах реєстрація шлюбів відбувається відповідно до Корану. В деяких країнах існують також расові обмеження, неможливість укладення шлюбу без згоди на те батьків. Згідно з чинним законодавством України такі шлюби визнаються дійсними на території України, але не на території країни, де існують такі заборони і обмеження. Як наслідок, може виникнути проблема, коли на території однієї країни шлюб визнається, а на території іншої – ні.
Згідно з ч. 1 ст. 25 Сімейного кодексу України жінка та чоловік одночасно можуть перебувати лише в одному шлюбу. Водночас у країнах, що проповідують іслам, полігамність серед чоловіків передбачена на законодавчому рівні. На території України полігамність є однією з причин визнання шлюбу недійсним. Відповідно до ст. 58 Закону України «Про міжнародне приватне право» шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. Підставами недійсності шлюбу відповідно до ст. 38 Сімейного кодексу України є порушення вимог, встановлених статтями 22, 24–26 цього Кодексу. А саме: укладення шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку; примушування жінки та чоловіка до шлюбу; реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними; одночасне перебування в декількох шлюбах; шлюб між родичами прямої лінії споріднення, шлюб між рідними братом і сестрою, шлюб між двоюрідними братом та сестрою, рідними тіткою, дядьком та племінником, племінницею.
Питання про те чи варто зупинятись у своїх намірах одружитись з громадянином іншої держави, незважаючи на вищезгадані обмеження кожен вирішує окремо, але можна з впевненістю сказати, що це не повинно бути перешкодою для зближення людей.


Порядок виконання рішень про стягнення аліментів

Згідно зі ст.180 Сімейного кодексу України батьки зобов’язані утримувати дитину до досягненням нею повноліття та відповідно до ч.3 ст.181 аліменти на утримання дитини за рішенням суду присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Частиною другою статті 182 Сімейного кодексу України визначено, що мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених статтею 184 цього Кодексу, якою встановлено визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі. Якщо рішення суду про стягнення аліментів не виконується в добровільному порядку, його примусове виконання покладається на органи державної виконавчої служби  за місцем проживання або роботи боржника.
Порядок стягнення аліментів органами ДВС визначається Законом України “Про виконавче провадження”, Інструкцією про проведення виконавчих дій та іншими нормативно - правовими актами. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду з дня пред’явлення позову. Згідно з частиною другою статті 11 Закону України “Про виконавче провадження” державний виконавець здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом.
Відповідно до рішення суду аліменти сплачуються до досягнення дитиною повноліття. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років. В разі навчання, право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, та також самі діти, які продовжують навчання.
Для примусового стягнення аліментів необхідно отримати в суді, який приймав рішення, виконавчий лист та пред’явити його до виконання до територіального органу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення (місцем роботи, проживання боржника). В разі відповідності виконавчого листа ст.18 ЗУ “Про виконавче провадження” державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ та відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Після відкриття виконавчого провадження державний виконавець повинен роз’яснити платнику аліментів порядок їх сплати та зобов’язати його надавати достовірні відомості про місце роботи, місце проживання, їх зміну, відомості про інші доходи та майно (в разі наявності заборгованості), а також про виникнення обставин, що зумовлюють обов'язкове зупинення виконавчого провадження, та попередити про притягнення до кримінальної відповідальності у разі ухилення від сплати аліментів відповідно до ст.ст.164, 165 КК України, визначити заборгованість за аліментами, в разі її наявності, та повідомити сторін виконавчого провадження. Розмір заборгованості за аліментами визначається державним виконавцем за місцем виконання рішення суду які присуджені у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення. Якщо боржник в цей період не працював, заборгованість визначається виходячи з середньої заробітної плати для даної місцевості. При визначенні суми заборгованості державний виконавець також зобов’язаний враховувати встановлений статтею 182 Сімейного кодексу України мінімум суми аліментів на одну дитину в місяць. Заборгованість за аліментами, які присуджені у твердій грошовій сумі визначається виходячи із суми визначеної в рішенні.
За наявності спору питання про розмір заборгованості по аліментам вирішується за заявою заінтересованої особи в судовому порядку.
Відповідно до ст.68 вказаного Закону при примусовому виконанні рішень про стягнення періодичних платежів, в першу чергу проводиться стягнення з заробітної плати,  пенсії, стипендії та інших доходів боржника. Відрахування проводиться з фактичного заробітку пенсії, стипендії та інших доходів боржника на підставі постанови державного виконавця про стягнення аліментів, в якій зазначає дату, з якої проводити утримання аліментів, розмір відрахувань із заробітної плати боржника, розмір заборгованості по аліментам Розмір відрахувань із заробітної плати та інших видів доходів боржника вираховується із суми, що залишається після утримання податків. Перерахування аліментів стягувачеві проводиться за рахунок боржника.
Загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати п’ятдесяти відсотків заробітної плати, яка належить до виплати працівникові, в тому числі при відрахуванні за кількома виконавчими документами. Статтею 70 Закону передбачено, що це обмеження не поширюється на відрахування із заробітної плати при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей. У таких випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати сімдесяти відсотків.
Відповідно до статті 90 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з  пенсії боржника може бути відраховано не більше 50 процентів її розміру.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993р. №146 “Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб” та ст.ст.69-72 Закону, утримання аліментів з працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом. Даний перелік доходів чітко обумовлений як самою вказаною Постановою та ст.73 Закону.
Якщо боржник одержує декілька видів доходів, аліменти з працівника утримуються з усіх видів його заробітку і додаткових винагород як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом. У такому випадку суд, який видав виконавчий лист, за заявою стягувача або державного виконавця може видати декілька дублікатів виконавчих документів, а державний виконавець надсилає дублікати виконавчих документів до відповідних підприємств.
Мінімальний розмір аліментів, який має бути сплачений боржником у відповідному місяці, повинен становити   не  менше ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для  відповідного віку дитини. Дану суму встановлено  відповідними Законами України “Про державний бюджет України на 2013 рік”.
Порядок стягнення заборгованості визначається згідно Закону України “Про виконавче провадження”. У разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати або інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд стягнення звертається на майно боржника. В цьому випадку примусове стягнення здійснюється державним виконавцем за місцем проживання боржника.
Якщо боржник не сплачує аліменти у визначений в рішенні строк, державний виконавець обчислює розмір заборгованості зі сплати аліментів , складає відповідний розрахунок та повідомляє про нього  стягувача і боржника.
Відповідно до ст.190 Сімейного кодексу України той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки і піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності: нерухоме майно ( житловий  будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації.
Якщо дитина досягла 14 років, вона бере участь в укладенні цього договору. На майно, набуте за таким договором, не може бути звернене стягнення.
Також слід звернути увагу на порядок сплати аліментів в разі виїзду особи, зобов’язаної сплачувати аліменти, на постійне місце проживання до іноземних держав, з якими Україна не укладала договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів за рішенням суду проводиться на день виїзду за весь період до досягнення дитиною повноліття.
З осіб, які працюють за контрактом на території іноземних держав і одержують заробітну плату (доходи) тільки за кордоном, аліменти стягуються в порядку та розмірах, передбачених законом.
Звільнення від сплати аліментів  можливе лише за рішенням суду, якщо дохід дитини набагато перевищує кожного з них і забезпечує повністю її потреби.
Відповідно до частини 8 статті 181 Сімейного кодексу України визначено, що у випадку якщо місце проживання чи перебування батьків невідоме, або вони ухиляються  від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова  державна допомога, яка не може бути меншою ніж  30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Суми наданої дитині тимчасової державної допомоги підлягають стягненню з платника аліментів до Державного бюджету України у судовому порядку.
Надання вищевказаної тимчасової допомоги регулюється Порядком призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.2006 №189.
При оформленні тимчасової державної допомоги в разі ухилення боржника від сплати аліментів, одним із документів, які необхідні , є довідка державної виконавчої служби про неможливість стягнення аліментів з одного з батьків дитини внаслідок ухилення від їх сплати.
Під ухиленням від сплати аліментів слід розуміти як пряму відмову від сплати встановлених рішенням суду аліментів, так і різні дії (бездіяльність) особи, яка повинна їх сплачувати, спрямовані на повне чи часткове ухилення від їх сплати: неповідомлення державного виконавця про зміну місця роботи чи проживання, приховування видів заробітку (доходів), які згідно з постановою КМУ від 26.02.1993 №146 “Про види заробітку (доходу), що підлягають облікові при відрахуванні аліментів” підлягають облікові при відрахуванні аліментів і з яких вони повинні утримуватись, звільнення з роботи та інші дії, що свідчать про наміри особи повністю чи частково ухилитись від сплати аліментів.
Відповідно до ст.164 Кримінального кодексу України злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від вісімдесяти до ста двадцяти годин або виправними роботами на строк до одного року, або обмеженням волі на строк до двох років.
При встановлені  наявності ознак злочину передбачених ст.164 Кримінального кодексу України, а саме відмови від сплати аліментів, систематичної несплати аліментів, приховуванням свого дійсного заробітку, неповідомленням місця роботи, його зміни або зміни місця проживання з метою ухилення від утримань за виконавчим документом та вчинення інших дій, державний виконавець складає акт та направляє  до відповідних правоохоронних органів подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.


Основні заходи, направленні на запобігання та протидію корупції

Основні засади запобігання і протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави визначені у Законі України Про засади запобігання і протидію корупції.
Діяльність із запобігання і протидії корупції ґрунтується на принципах верховенства права та законності, комплексного здійснення правових, інформаційних заходів і пріоритетності запобіжних заходів, особливо невідворотності відповідальності за вчинення корупційних правопорушень відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Відповідно до пункту 2 статті 5 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» ( далі – Закон) органи державної влади здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції або беруть участь у їх здійсненні у межах повноважень, визначених законами та іншими виданими на їх основі нормативно-правовими актами.
Крім цього, абзацом 2 пункту 5 статті 5 Закону передбачено, що спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції є: органи прокуратури, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України, якщо інше не передбачено законом.
Спеціально уповноважені суб’єкти безпосередньо здійснюють у межах своєї компетенції заходи щодо виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень.
- Суб’єктами, які беруть участь у запобіганні, виявленні, а в установлених законом випадках – у здійсненні заходів щодо припинення корупційних правопорушень, відновленні порушених прав чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави, а також в інформаційному і науково-дослідному забезпеченні здійснення заходів щодо запобігання і протидії корупції, у міжнародному співробітництві в цій сфері, є:
- уповноважені підрозділи органів державної влади;
- місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування;
- підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкованості та форми власності, їх посадові та службові особи, а також громадяни, об’єднання громадян за їх згодою.
- Посадові і службові особи державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, посадові особи місцевого самоврядування, юридичних осіб публічного права, їх структурних підрозділів у разі виявлення корупційного правопорушення чи одержання інформації про вчинення такого правопорушення працівниками відповідних державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб публічного права, їх структурних підрозділів зобов’язані у межах своїх повноважень ужити заходів щодо припинення такого правопорушення та негайно письмово повідомити про його вчинення спеціально уповноважений суб’єкт у сфері протидії корупції.
- Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» визначає, наступні заходи, спрямовані на запобігання і протидію корупції а саме:
- обмеження щодо використання службового становища;
- обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності;
- обмеження щодо одержання дарунків (пожертв);
- обмеження щодо роботи близьких осіб;
- обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування;
- спеціальна перевірка щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;
- фінансовий контроль;
- кодекси поведінки;
- урегулювання конфлікту інтересів;
- антикорупційна експертиза нормативно-правових актів;
- вимоги щодо прозорості інформації;
- заборона на одержання послуг і майна органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Також, слід відзначити, що відповідно до Закону нагляд за додержанням законів у сфері запобігання і протидії корупції здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.


На звернення Міністерства юстиції України від 09.10.2014 № 10-2-26/394 щодо виконання витягу з протоколу № 73 засідання Кабінету Міністрів України від 05 вересня 2014 року та надання роз’яснення стосовно організації роботи навчальних закладів, розташованих на території проведення антитерористичної операції, Міністерство освіти і науки України в межах компетенції інформує.

Дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади

У вересні в Луганській області розпочали навчальний рік 288 шкіл з 678, фактично навчаються понад 57 700 учнів з майже 167 тисяч.
З 1 вересня 2014 року у Донецькій області навчально-виховний процес розпочався в 547 з 1123 загальноосвітніх шкіл. Контингент учнів, які приступили до навчання складав 152143 учні, з них прийнято до навчання 12,5 тис. учнів (вимушених переселенців). Крім того близько 40 тис. учнів вимушених переселенців розпочали навчання в інших областях України. У штатному режимі розпочали роботу 79 (71,1%) професійно-технічних навчальних закладів.
З 1 жовтня розпочали навчання ще 97,7 тис. учнів у 399 загальноосвітніх школах міст Донецька, Горлівки, Жданівки, Докучаєвська, Єнакієвого, Макіївки, Сніжного, Харцизька, Торезу, Шахтарська, Амвросіївського, Старобешівського, Новоазовського, Тельманівського (частково).
Всього з загальноосвітніх навчальних закладів переведено учнів та педагогічних працівників: з Донецької області понад 40 тис. осіб, з Луганської понад 22 тис. осіб.
З дошкільних навчальних закладів переведено вихованців та вихователів: з Донецької області понад 5000 осіб, з Луганської області понад 3000 осіб.

Вищі навчальні заклади

З метою оперативного реагування та з метою забезпечення функціонування навчальних закладів Міністерством освіти і науки підготовлено 33 інструктивні листи та розпорядчі накази. У тому числі, щодо спрощеної процедури переведення студентів з вищих навчальних закладів Донецької та Луганської, першочергового поселення їх у гуртожитки тощо.
У 2013/2014 навчальному році у вищих навчальних закладах Донецької та Луганської областей навчалося майже 215 тис. студентів, з них за денною формою понад 166 тис.
Зараз у зоні АТО в Луганській області знаходяться 28 ВНЗ І-ІІ (13 поза зоною) та 7 ІІІ-ІV (2 поза зоною), Донецькій 51 ВНЗ І-ІІ (28 поза зоною) та 15 ІІІ-ІV (7 поза зоною).
Станом на 16 жовтня 2014 року за даними Єдиної державної електронної бази з питань освіти до вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації у статусі тимчасово допущених до занять вже переведено понад 3600 студентів. Майже 700 громадян звернулося до Приймальні громадян Міністерства освіти і науки.
З вищих навчальних закладів Луганської області переведено 1889 студентів, з них за денною формою навчання 1798, з вищих навчальних закладів Донецької області – 1685, з них за денною формою навчання -1500.
Всього з Донецької та Луганської областей на консультативний телефон Міністерства освіти і науки України звернулося 274 особи (відповідно 188 та 86), особисто звернулися до Приймальні громадян звернулося 122 особи (відповідно 77 та 45).
Незважаючи на надзвичайну ситуацію переважна більшість вищих навчальних закладів провела вступну кампанію. Міністерством освіти і науки керівникам вищих навчальних закладів було дозволено самостійно визначати терміни проведення вступної кампанії та початок навчального року.
26 вересня відбулося спільне засідання Міністерства освіти і науки України та Донецької обласної державної адміністрації за участю ректорів і викладачів з Донбасу, а також громадських активістів. Під час засідання було обговорено досвід переведення із зони бойових дій до інших регіонів України таких вищих навчальних закладів, як Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка (Старобельськ), Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (Сєвєродонецьк), Донецький юридичний інститут (Кривий Ріг), Донецький національний університет (Вінниця). Було також прийнято рішення також перенести діяльність Донецького національного технічного університету як окремої юридичної особи. Крім цього, Луганський медичний університет розпочав роботу у м. Рубіжне, Луганський національний університет внутрішніх справ у м. Сєвєродонецьку.
10 жовтня ініціативна група Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського звернулася до студентів, аспірантів і співробітників Університету, які бажають продовжити навчання або роботу в системі освіти та науки України, та вирішує питання про місце та дату початку навчального року.
Водночас, Міністерство освіти і науки надає інформацію щодо евакуйованих вищих навчальних закладів із території проведення антитерористичної операції станом на 31 жовтня 2014 року, що додається.
Фінансування вищих навчальних закладів, розташованих на території проведення антитерористичної операції здійснюється частково і не залежить від компетенцій Міністерства освіти і науки України.

Перелік вищих навчальних закладів державної форми власності, які евакуйовано з зони АТО


Протидія негативному впливу інформаційної пропаганди іноземних та вітчизняних засобів масової інформації та об’єднання українського суспільства навколо ідеї української державності

Засоби масової інформації є найзручнішим та найрозповсюдженішим каналом поширення інформації у сучасному світі. Найпоширенішим та найефективнішим засобом маніпулятивного впливу є телебачення. Разом з цим стрімкий розвиток Інтернет та його можливості з передачі текстової й аудіовізуальної інформації дозволяє прогнозувати вихід Інтернет на провідні позиції серед ЗМІ.
У своїй діяльності ЗМІ повною мірою користуються свободою слова, як одним із базових здобутків демократичного устрою. Зазначена свобода повинна урівноважуватися свободою вибору споживача інформації та правовою відповідальністю за зловживання свободою слова. Свобода слова не є абсолютною. Державний та громадський контроль за діяльністю ЗМІ у тій чи іншій формі існує навіть у демократичних країнах.
Факторами, що найбільше впливають на діяльність ЗМІ, на сучасному етапі є: правова регламентація їх статусу, комерційний характер їх діяльності, політика власників та вплив з боку держави. Останні два фактори може бути використано в інтересах забезпечення інформаційної безпеки держави.
Окремим фактором впливу на діяльність ЗМІ є загроза монополізації цієї сфери. Злиття ЗМІ та виникнення монополістичних об'єднань у сфері їх діяльності призводить до: 1)використання таких об'єднань для інформаційного впливу на суспільство з метою формування переконання в його членів про доцільність або необхідність тих чи інших перетворень у суспільній, політичній чи економічній сферах країни в інтересах власників ЗМІ; 2) обмеження різноманіття можливостей отримання інформації; 3) здійснення впливу на свободу дій політичних партій; 4) вигідного впливу на діяльність великих і малих видавництв.
На сучасному етапі в нашій країні не існує ЗМІ в повному розумінні, а існують засоби масової пропаганди й агітації, за допомогою яких ті чи інші політичні сили формують суспільну думку. Тому зростає значення узагальнення й впровадження на законодавчому та практичному рівнях сучасних підходів до забезпечення незалежності ЗМІ, обмеження впливу на них олігархічних і кланових структур, з одного боку, та протидії залежності ЗМІ - з іншого.
Діяльність із забезпечення інформаційної безпеки держави ЗМІ слід розглядати не лише з погляду необхідності протидії їх можливій протиправній діяльності, але й використання їх можливостей для формування національного інформаційного простору, який адекватно відображатиме національні інтереси України.
Внаслідок неправильного та недостатнього регулювання, в національному інформаційному просторі України спостерігається низка негативних явищ, які створюють загрози національній безпеці України.
Тому в умовах зростання відвертої заангажованості ЗМІ політичними, економічними, фінансовими та кримінальними структурами перед вітчизняним законодавцем невідворотно постало питання про необхідність раціонального законодавчого врегулювання діяльності засобів масової інформащї. Проте необхідно уникнути двох крайнощів - надмірного адміністрування та "свободи без кордонів". Для цього слід сформувати чітку громадську позицію щодо зменшення впливу існуючих негативних факторів на загальну ситуацію в країні.


Сутність, причини та наслідки явища насильства над дітьми

Сучасні погляди суспільства на виховання, нетерпимість до насильства над дітьми і занедбаності батьками сформувались відносно недавно. Насильство над дітьми існувало у всі часи і виникало значно частіше в попередніх поколіннях, ніж сьогодні. В художній літературі, мистецтві багатьох країн зафіксовано випадки жорстокого ставлення до дітей. Цій проблемі присвячено велику кількість наукових публікацій.
Соціальна і психологічна незрілість дітей ставить їх у повну залежність від дорослих. Ця залежність, а також нездатність захистити себе, робить їх особливо уразливими перед різними проявами насильства.
Жорстоке поводження з дітьми визнано однією з найбільш розповсюджених форм порушення прав людини у світі. Без подолання цього згубного явища не можливо створити умови для повноцінного розвитку дитини, реалізації її особистості. Проблема насильства над дітьми свідчить про необхідність ретельного вивчення й розробки профілактичних заходів спрямованих на її вирішення, оскільки діти є найнезахищенішою, найуразливішою й майже повністю залежною від дорослих частиною суспільства.
Незалежно від того, в якій формі відбувається насильство, з часом його прояви стають дедалі жорстокішими. Найбільш поширеними в сімейних стосунках є психологічне насильство: грубість, приниження одне одного, а також фізичне насильство, зокрема – побиття.
Не можна говорити про насильство над дитиною і відсутність батьківського піклування без врахування сімейного контексту. Сімейні взаємовідносини – найперші і найміцніші соціальні взаємовідносини, які значною мірою впливають на самооцінку дитини, її здатність до адаптації і відчуття благополуччя. Для більшості з нас сімейні впливи є позитивними і є основним джерелом виховання, в процесі якого формуються принципи соціальної взаємодії, що зберігаються потім упродовж усього життя. На інших, однак, сімейні події і переживання впливають негативно. Несприятлива атмосфера в сім’ї створює передумови для найжорстокіших форм насильства в сім’ї та суспільстві.
Для нормального розвитку дітям потрібна атмосфера піклування й уваги, в якій порівну задовольняються дві потреби: контролю і прив’язаності та детермінанти здорових стосунків між батьками і дитиною, а також детермінанти сімейних ролей, засновані на цих двох головних потребах.
В Конвенції ООН про права дитини зазначено, що жорстоке поводження з дітьми – це всі форми фізичного і/або емоційного поганого поводження, сексуальне насильство, відсутність піклування, торгівля чи інші форми експлуатації, що здатні призвести чи призводять до фактичної шкоди для здоров’я дитини, його виживання, розвитку чи гідності в контексті відповідальності, довіри чи влади.
Дитинство – це період відсутності дорослої відповідальності, узаконена залежність від турботи та економічної підтримки суспільства. Дитина є недієздатною в повному обсязі, але має всі людські права. Діти мають право на захист від жорстокого поводження, насильства різних видів і форм.
Жорстоке поводження, з точки зору порушення прав дитини, можна тлумачити як:
ігнорування потреб дітей, порушення їх прав;
відсутність догляду за ними (чи незадовільний догляд);
ізоляція дитини, бойкот (у дитячому колективі);
відсутність проявів батьківської любові, доброти, чуйності;
безвідповідальність до дітей;
бездіяльність батьків щодо дитини у скрутній ситуації;
брутальність, глузування, неповага до гідності, особистості дитини;
не вираховування вікових особливостей: дитина просто не може зробити те, що вимагають від неї батьки;
авторитарний стиль спілкування з дитиною;
нехтування дитиною;
обман дитини.
В основі насильства над дитиною лежить нерозуміння цінності дитини, відсутність системи демократичних цінностей, які визначають модель сімейного життя і родинного виховання в конкретній сім’ї.
У правовій базі України визначення насильства, яке є складовою жорстокого поводження з дітьми:
фізичне насильство – навмисне нанесення одним членом родини іншому побоїв, тілесних ушкоджень, що можуть привести або привели до смерті постраждалого, порушення фізичного або психічного здоров’я, нанесення шкоди його честі та достоїнству. Всі дії, спрямовані на спричинення дитині фізичної шкоди, заборонені законом;
сексуальне насильство – протиправне зазіхання одного члена родини на статеву недоторканність іншого члена родини, а також дії сексуального характеру стосовно неповнолітнього члена родини. Поняття "сексуальне насильство" містить в собі не лише зґвалтування, а й сексуальні домагання, непристойні пропозиції, а також будь-які образливі дії, що мають сексуальний характер;
психологічне насильство – насильство, пов’язане з дією одного члена родини на психіку іншого шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими спеціально створюється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе й може заподіюватися або заподіюється шкода психічному здоров’ю;
економічне насильство – навмисне позбавлення одним членом родини іншого житла, їжі, одягу й іншого майна або засобу, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я.
Особливим видом насильства є насильство в сім’ї, яке може поєднувати ознаки всіх вищевказаних видів насильства. Разом із тим, воно є чи не найбільш небезпечним, тим, що має пролонгований характер і тим, що людина переживає насильство з боку того, хто за родинним чи сімейним станом мав би захищати, підтримувати жертву, а не кривдити її. Особливо небезпечний такий вид насильства по відношенню до дітей, оскільки значно деформує особистість дитини та формує озлоблення до оточуючих, стає причиною самогубств.
Виділяються такі наслідки жорстокого поводження з дітьми:
1) фізичні (травми черевної порожнини і грудної клітини, травми головного мозку, синці та рубці, опіки, травми центральної нервової системи, інвалідність, переломи, подряпини та рвані рани, погіршення зору);
2) сексуальні проблеми і проблеми з репродуктивним здоров’ям (статеві дисфункції, хвороби, що передаються статевим шляхом, включаючи ВІЛ/СНІД, небажана вагітність);
3) психологічні та поведінкові (алкоголізм та наркоманія, погіршення пізнавальних здібностей, злочинна, жорстока поведінка, депресія і тривога, затримка в розвитку, порушення харчування та сну, почуття сорому і вини, гіперактивність, погані взаємостосунки, погана успішність, низька самооцінка, посттравматичні стресові розлади, суїцидальна поведінка і аутоагресія);
4) інші наслідки для здоров’я (синдром подразненого кишечника, хвороби печінки, ішемічна хвороба серця, безпліддя тощо).
Фізичні, поведінкові та емоційні наслідки насильства можуть бути різними, в залежності від рівня розвитку, на якому знаходилась дитина, коли відбулось насильство, його жорстокості, стосунків між кривдником і дитиною, терміну, протягом якого відбувалось насильство, та інших факторів в оточенні дитини.
Серед причин виникнення жорстокого поводження до дітей можна виділити наступні: безробітність або низька матеріальна забезпеченість; алкоголізм одного чи обох батьків; самотність чи шлюб, який розпався; занадто маленьке житло, що посилює напругу; озлобленість батьків чи розчарованість у житті; фізична чи психічна перевтома; незрілість батьків; егоїзм батьків, прагнення їх до розваг; відсутність прив’язаності до дитини; надмірна вимогливість; народження другої дитини; велика кількість дітей; небажана дитина (як привід і примус до укладення шлюбу; дитина з фізичними та психічними недоліками, від якого хочуть позбавитися.
Отже, жорстоке поводження з дітьми розглядається як порушення їх моральних цінностей, гідності, психологічного стану, а також інших прав в тому числі права на освіту. Тому, доцільною є як батьківська, вчительська, так і дитяча просвіта в даному напрямі, і вивчення та удосконалення так званих проявів насильства над дітьми.


Хочу змінити ім'я.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить
Заява про зміну імені приймається відділом реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника.
Зміна прізвища та імені фізичними особами, які є громадянами України, дозволяється після досягнення ними 16 річного віку.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право за згодою батьків або одного з них, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім'я.
По батькові фізичні особи може бути змінено в разі зміни її батьком свого власного імені.
У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою.
При поданні заяви про зміну імені громадяни пред'являють паспорт, особа, яка досягла 16 річного віку – паспорт або свідоцтво про народження, а особа, яка досягла 14 річного віку- свідоцтво про народження, а також квитанцію про сплату державного мита.
Відділ звіряє вказані у клопотанні відомості з документами заявника, попереджає його про адміністративну відповідальність за повідомлення неправдивих відомостей і роз'яснюють заявникові наслідки, пов'язані з зміною імені, зокрема про необхідність обміну паспорта та інших документів.
Зібрані документи відділ надсилає до органів внутрішніх справ за місцем проживання заявника для встановлення особи заявника та запобігання можливості використання зміни імені з метою ухилення від слідства, суду, виплати аліментів та з іншою корисливою метою.
При задоволенні клопотання у повідомленні заявникові роз'яснюється, що він повинен у тримісячний термін зареєструвати зміну імені. В разі порушення цього терміну без поважних причин дозвіл на зміну імені втрачає силу.
В разі порушення тримісячного терміну реєстрації зміни імені з поважних причин (хвороба, відрядження, перебування за межами України тощо), підтверджених документально, термін реєстрації може бути продовжений керівником відділу реєстрації актів цивільного стану до кінця року з дня надіслання повідомлень.
Протягом 2013 року відділом реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Макарівського районного управління юстиції було зареєстровано 8 актових записів про зміну імені, а за 11місяців 2014 року – 17.


Називаємо свою дитину

В родині свято- народилася дитина. Та самим важливим моментом при цьому є  вибір імені для свого дитяти.
Ім′я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.
Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище присвоюється дітям.
При різних прізвищах за письмовою згодою батьків дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, шляхом з′єднання їхніх прізвищ. У заяві про присвоєння дитині подвійного прізвища , батьки зазначають, з якого прізвища – батька чи матері – повинно починатися прізвище дитини.
Ім′я дитини визначається за згодою батьків. Ім′я дитини, народженої  жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства, визначається матір′ю дитини.
При реєстрації народження дитині може бути присвоєно не більше  двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої  належить мати і (або) батько. В разі відсутності при реєстрації народження згоди батьків щодо присвоєння імені спір вирішується органами опіки та піклування або судом.
По батькові дитині присвоюється за іменем батька. Якщо батько дитини має подвійне ім′я, то по батькові дитини присвоюється за одним із них на вибір батьків, на їх прохання по батькові може також утворюватися згідно з національними традиціями або не присвоюватися взагалі.
Працівникам органів реєстрації актів цивільного стану не рідко доводиться чути і виконувати прохання батьків присвоїти дитині зменшене, пестливе, розмовне або ж скорочене ім′я: Аня, Віка, Діма. В таких випадках батькам радимо дуже серйозно подумати над ім′ям дитини, враховуючи її недалеке майбутнє. Адже, коли дітки маленькі, дійсно хочеться назвати їх  пестливо та ніжно. Проте минуть роки, подорослішають їх діти, отримають документ про освіту, паспорт в яких буде вказано, наприклад Аня Василівна, Віка Сергіївна, Діма Іванович.А як гарно й милозвучно звучать ці імена в їх повному варіанті: Анна Василівна, Вікторія Сергіївна, Дмитро Іванович.
Цікаво, що найпоширенішими іменами, які присвоювались минулого року новонародженим хлопчикам, були Дмитро, Артем, Кіріл, Володимир, дівчаткам- Злата, Софія, Поліна, Каріна.
Хочеться побажати батькам, щоб завжди щиро раділи щастю своїх дітей, а  діти – пишалися власним іменем, яке дали батьки, і були впевнені, що воно- найкраще.


Укладення шлюбного договору – варто чи ні?

Шлюбний договір викликає немалий інтерес до себе і численні запитання як юристів, так і громадян, які бажають укласти такий договір. Однак, за кордоном, на відміну від нашої країни, шлюбний договір вже досить давно став нормою, що забезпечує цивілізовані відносини, і укладення шлюбних договорів є звичайною справою.
Мала поширеність шлюбного договору в Україні багато в чому обумовлена низькою поінформованістю населення про його існування і функціях, а також тим, що на сьогодні не всі українці розуміють, що являє собою поняття шлюбного договору. Адже, по-перше, його укладання не є обов’язковим згідно чинного законодавства, по-друге, для більшості молодих пар, які бажають взяти шлюб, укладання договору є неприйнятним із моральних переконань.
Досвід зарубіжних країн останніх років свідчить, що все більше і більше людей середнього статку, вступаючи в шлюб, укладають шлюбні договори. Можливо, одна з основних причин цього пов’язана з ростом числа розлучень і, відповідно, більшість людей прагнуть убезпечити себе якщо не від моральних, то хоча б від матеріальних втрат у разі, якщо шлюб виявиться невдалим.
Кажуть: «Скільки сімей - стільки й способів життя». Кожна подружня пара самостійно має вирішувати як їй витрачати гроші, як розподілити домашні обов'язки, як користуватися та розпоряджатися майном, організовувати догляд і виховання дітей. Жодних обов’язкових норм, інструкцій, ані спеціальних рецептів бути не може. Головне полягає в тому, щоб такий стан речей влаштовувало обох.
Укладення шлюбного договору є виключно добровільною справою, що можливо лише за волевиявленням обох сторін. Такий договір укладається в письмовій формі та має бути посвідчений нотаріусом. Слід зазначити, що шлюбний договір може бути укладений як особами, які тільки мають намір вступити до шлюбу, так і особами які вже перебувають у шлюбі. Необхідно зауважити, що для тих хто укладає шлюбний договір до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а для тих, хто укладає договір вже перебуваючи у шлюбі – у день його нотаріального посвідчення.
За бажанням та згодою обох сторін шлюбний договір може бути як змінено, так і розірвано, або ж сторони взагалі можуть відмовитись від договору. Законодавством також передбачено можливість подружжя відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.
І хоча деякі фахівці схиляються до того, що договір веде не до зміцнення шлюбу, а до його розірвання, все-таки тепер у подружжя є вибір: вони можуть будувати свої майнові відносини як на законній, так і на договірній основі, у зв’язку з тим, що до перевірених способів регулювання сімейних відносин додався більш сучасний - шлюбний договір.
В Україні шлюбний договір направлений на визначення в основному майнових прав та обов’язків подружжя. Тобто найважливішим правовим наслідком такого договору є можливість встановлення особливого режиму майна подружжя. Зокрема, в шлюбному договорі може визначатися право власності на майно чоловіка і дружини, що належало їм до шлюбу та набутого за час перебування у шлюбі. Окрім того, шлюбним договором може передбачатись яким чином буде здійснюватись у випадку розлучення погашення боргів подружжя - за рахунок спільного чи роздільного майна. Подружжя може передбачити у шлюбному договорі положення про те, з ким залишаться проживати діти у випадку розлучення або окремого проживання батьків. Відповідно може збільшуватися і розмір частки при розподілі спільного майна на користь того із подружжя, з ким проживатимуть діти. Може також бути визначене положення про передачу дитині у користування певного майна, у тому числі й нерухомого, про розмір та порядок стягнення аліментів.
Питання, щодо необхідності та доцільності укладення шлюбного договору викликає досить протилежні почуття. У будь-якому випадку, перш ніж відповісти на це питання, молодята (подружжя) повинні дізнатися про даний документ якомога більше, щоб зважити всі «за» і «проти». Одна з найважливіших функцій шлюбного договору - допомогти подружжю наперед уникнути можливих конфліктів з питань майна, які, у свою чергу, можуть призвести до необхідності розлучення.
Так все ж таки варто чи ні? Юристи відповідають ствердно. По-перше, зменшується ризик залишитися після розлучення ні з чим, по-друге, ви закріплюєте за собою особисте майно і, по-третє, шлюбний контракт завжди є організуючим і стримуючим фактором.
Нажаль шлюбні договори (контракти) в Україні поки що не набули широкого застосування. Проте  хочеться сподіватись, що шлюбні договори нехай і не відразу, але стануть поширеною практикою. Оскільки у нього є дуже серйозні плюси. По-перше, таким чином можна уникнути багатьох шлюбів заради майна. По-друге шлюбний договір не провокує розлучення, а в більшості випадків утримує від нього. По-третє зменшиться кількість розлучень «під гарячу руку». При шлюбному контракті, складеному належним чином, жоден з подружжя не зацікавлений у створенні ситуації, що загрожуватиме розлученню. А якщо все ж визнає зроблену помилку і вирішиться на розірвання шлюбу - то принаймні, це рішення буде підтверджено готовністю понести заради свободи певні матеріальні втрати. Та й саме розлучення стає більш спокійним.
Закінчуючи, хочеться наголосити, що шлюбний договір покликаний зміцнювати інститут сім’ї, дозволяючи більш повно враховувати інтереси кожного з подружжя, зменшити кількість суперечок і конфліктів між ними.
А головне, не варто забувати, що у сімейному житті, зберігаючи свою гідність, треба вміти поступатися один одному.

Відділ ДРАЦС реєстраційної служби Макарівського районного управління юстиції


Арешт майна боржника та зняття арешту з майна

У виконавчому провадженні арешт на майно боржника включає в себе комплекс процесуальних виконавчих дій щодо заборони вільного розпорядження та користування таким майном.
Арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може здійснюватися як під час відкриття виконавчого провадження, так і в процесі здійснення інших виконавчих дій.
Відповідно до статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Постановами, передбаченими частиною другою статті 57, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження. Копії постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення боржнику та банкам чи іншим фінансовим установам або органам, зазначеним у частині другій статті 57, та органам, що ведуть Державний реєстр обтяжень рухомого майна. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.
Зазвичай відповідно до стаття 50 Закону України «Про виконавче провадження», у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
За заявою боржника державний виконавець видає йому додаткові копії постанови, зазначеної в частині другій статті 50, для їх пред'явлення до органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження, для зняття арешту, накладеного на майно.
Також, відповідно до Закону, а саме ст.60 Закону України «Про виконавче провадження» регламентується зняття арешту з майна.
Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.
З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.
У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копії постанови державного виконавця про зняття арешту з майна надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.
У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.

Конфлікт інтересів на державній службі

Порівнюючи Закон України «Про боротьбу з корупцією» 1995 року та Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції в Україні» 2011 року стає помітно, що вони суттєво відрізняються своєю ідеологією. Якщо попередній Закон був спрямований в основному на здійснення заходів спрямованих на встановлення відповідальності за порушення вимог Закону, то Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції в Україні» зосереджено на механізмах, спрямованих на запобігання виникненню корупції.
Запровадження даних норм здійснено не лише тому, що Україна взяла на себе відповідні міжнародні зобов'язання. Світовий досвід вказує на те, що встановлення певних обмежень для публічних службовців є одним із способів запобігти можливому конфлікту інтересів.
Термін «конфлікт» (з лат. Соnflictus – зіткнення) визначається як зіткнення протилежно направлених цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів опонентів або суб'єктів взаємодії. Інтересом є причина діяльності соціальних суб' єктів, що спрямована на задоволення певних потреб та мотивів особистостей і соціальних груп. Специфіка інтересів визначається насамперед становищем і роллю цих суб'єктів.
Державна служба є специфічною сферою професійної службової діяльності щодо забезпечення функцій органів державної влади та управління. Це вже саме по собі вносить певну визначеність до структури пріоритетів і цінностей в системі державної служби – громадянин, який вступає на державну службу, насамперед визначає своє особисте ставлення до потреби служіння державі і суспільству, добросовісного виконання свого службового обов'язку. У зв'язку з цим особистий інтерес державного службовця має бути підпорядкований інтересам держави, що делеговані на рівень конкретної посади державної служби.
Законом України «Про засади запобігання та протидії корупції в Україні» конфлікт інтересів визначено як суперечність між особистими інтересами особи та її службовими повноваженнями, наявність якої може вплинути на об'єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також на вчинення чи невчинення дій під час виконання наданих їй службових повноважень.
Попри те, що в теорії термін «конфлікт інтересів» має чітке визначення, на практиці його досить важко схарактеризувати, оскільки межі між державними і особистими інтересами не завжди чітко визначено. Більше того, відслідковування цих меж досить важке, у результаті чого нормативні акти різних держав, що стосуються характеру і складу конфлікту інтересів, суттєво різняться один від одного. З конфліктом інтересів досить тісно пов'язані такі негативні явища, як зловживання службовим становищем, фаворитизм, непотизм (кумівство) і корупція, що розвивається на їх основі. Ситуація «конфлікту інтересів» містить, крім іншого, і моральну складову, оскільки багато в чому вона залежить від рівня моральної культури державних службовців, від їхнього вміння ухвалювати належні моральні рішення.
Конфлікт інтересів виявляється в нанесенні майнової шкоди третім особам, у тому числі в результаті порушення різних умов конкуренції або доступу до державних ресурсів і послуг. У системі державної служби ситуація конфлікту інтересів може виникнути не лише на індивідуальному/персональному рівні (у фізичної особи), але й на рівні організації в цілому. У зв'язку з цим конфлікти інтересів поділяються на особистісні та корпоративні. Ці види конфлікту інтересів розрізняються як за передумовами виникнення, так і за їх проявами.
Серед передумов виникнення особистісного конфлікту інтересів вирізняють: невисокий моральний рівень конкретного державного службовця; наявність у службовій діяльності (посадових функціях) галузей, що передбачають ухвалення рішень на підставі суб'єктивних оцінок; недосконалість системи звітності, контролю та аудиту діяльності; відсутність норм і правил вирішення виниклого особистісного конфлікту інтересів. У той же час передумовами виникнення корпоративного конфлікту інтересів є: відмінність цілей відомства і держави в цілому через неправильне розуміння відомчих завдань або їх неточне/нечітке формулювання; превалювання короткотермінових планів організації над довготерміновими; недосконалість законодавства і системи контролю та аудиту діяльності.
Комітет Міністрів Ради Європи 11 травня 2000 р. ухвалив Рекомендацію №К(2000)10, згідно з якою урядам держав-членів рекомендовано ухвалювати національні кодекси поведінки посадовців на основі Типового кодексу поведінки посадовців органів державної влади та місцевого самоврядування, доданого до цієї Рекомендації. Типовий кодекс передбачає низку правил щодо запобігання конфлікту інтересів посадовців, у тому числі, щодо одержання подарунків. Так, ст. 18 Типового кодексу визначає, що посадовець не може вимагати або приймати подарунки, знаки уваги, прояви гостинності або інші вигоди для себе чи своєї сім'ї, близьких родичів і друзів, або осіб чи організацій, з якими він має ділові чи політичні стосунки, що можуть вплинути чи видаються такими, що впливають на неупередженість при виконанні посадових обов'язків, або які є винагородою чи виглядають як винагорода, пов'язана з його обов'язками. Це не стосується загальноприйнятої гостинності або дрібних подарунків. Якщо посадовець має сумніви щодо того, чи може він прийняти подарунок або вияв гостинності, то він повинен звернутись за порадою до свого керівника. Така вимога випливає, зокрема із положень ч. 1 ст. 14 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції в Україні», яка вказує на те, що публічні службовці зобов'язані вжити заходів щодо недопущення будь-якої можливості виникнення конфлікту інтересів, а також ст. 5 Закону України «Про державну службу», яка передбачає, що державний службовець повинен не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. Аналогічні положення, для прикладу також, містяться і в ст. 8 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».
Службовцю завжди варто визначатись з мотивами дарувальника. Якщо вбачається, що мотивом для надання подарунку є перебування такого службовця на державний службі та його абстрактна здатність приймати владні рішення чи вчиняти певні дії, від подарунку необхідно відмовитись. У будь-якому випадку необхідно відмовитись від прийняття подарунку, якщо це може поставити під сумнів доброчесність службовця чи органу, де він працює, неупередженість та безсторонність прийнятих ним рішень. Важливо зазначити те, що Комітет Міністрів Ради Європи доручив Групі держав проти корупції (ГРЕКО) контролювати виконання цієї Рекомендації, тому Україна має дотримуватись вказаних стандартів. За результатами спільного першого та другого раундів оцінювання, Україні рекомендовано створити новий модельний кодекс поведінки/етики для службовців публічної сфери з метою посилення їх навчання щодо виконання ними відповідних зобов'язань пов'язаних з дотриманням певної поведінки відповідно до їх служби, зокрема щодо повідомлення про ймовірні корупційні діяння, виникнення конфлікту інтересів і добросовісного служіння суспільству.
На сьогодні наказом Головного управління державної служби України від 4 серпня 2010 року № 214, затверджено Загальні правила поведінки державного службовця, відповідно до яких обов'язковою складовою для врегулювання конфлікту інтересів є саме контроль з боку керівництва.
У сфері урегулювання конфлікту інтересів, ст. 14 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції в Україні» зобов'язує певні категорії осіб, зазначених у пункті 1 та підпунктах «а», «б» пункту 2 частини першої статті 4 «Суб'єкти відповідальності за корупційні правопорушення» цього Закону:
1) уживати заходів щодо недопущення будь-якої можливості виникнення конфлікту інтересів;
2) повідомляти невідкладно безпосереднього керівника (в разі його наявності), організацію за місцем роботи, орган, на який покладається проведення спеціальної перевірки вказаних осіб, про наявність конфлікту інтересів.
У першому випадку безумовно, йдеться про необхідність утримання від контактів з різного роду організаціями, сфери діяльності яких пересікаються з посадовими обов'язками вказаних суб'єктів, а також зобов'язання максимально уникнути можливості надання особистих переваг при прийнятті управлінських рішень і т.п.
Якщо у першому випадку все більш-менш зрозуміло, то з другим – виникають певні труднощі, пов'язані в першу чергу із «оціночним характером» самого конфлікту, власне йдеться про те, що сам суб'єкт може і не розпізнати (або невчасно розпізнати) наявності передконфліктної ситуації, в зв'язку з чим не зможе невідкладно повідомити про це. Така ситуація в свою чергу може
викликати «непорозуміння» при практичному застосуванні вказаної норми.
Основна проблема при застосуванні цієї норми виникає у зв'язку з відсутністю у Законі України «Про засади запобігання та протидії корупції в Україні» прямих вказівок на конкретні строки, протягом яких необхідно повідомити безпосереднього керівника про виниклий конфлікт інтересів. Ця обставина додатково ускладнюється тим, що вказаний Закон має рамковий
характер і частина його положень потребують конкретизації в спеціальних законах. Однак цього поки що не зроблено.
Отже, на сьогоднішній день в нашій державі здійснюється низка заходів у сфері протидії корупції, більша частина з яких скерована саме на запобігання корупції, як і в більшості країн Європи. Передбачається, що дія елементів запобігання корупції починатиметься ще на стадії добору публічних службовців, і супроводжуватиме їх не лише протягом перебування на службі, а й після звільнення з неї.


Доступ до території особи, яка бажає набути правового статусу біженця в Україні

Однією з глобальних світових проблем пов’язаною з міжнародною міграцією є біженство. Щороку кількість біженців постійно зростає, внаслідок військових та міжетнічних конфліктів, політичних репресій, стихійних лих тощо. У широкому розумінні біженцем стає будь-яка особа, яка намагається врятуватися від обставин, що загрожують її життю, і тому вимушено залишає місце свого звичного або постійного проживання.
Відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Першим етапом процедури надання статусу біженця є доступ особи до території держави та порушення клопотання про надання статусу біженця. Для того, щоб Україна визнала особу біженцем, вона повинна звернутися із заявою про надання статусу біженця до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ.
Поява зацікавленої особи на кордоні іноземної держави незалежно від того законно чи незаконно було здійснено перетин кордону вже є можливістю звернутися та порушити процедуру надання статусу біженця. Держава не має права перешкоджати особі у можливості цього звернення, але разом з тим визначає порядок та підстави надання або відмови у наданні притулку. За наявності підстав особа може просити про надання статусу біженця, проте надання такого статусу є прерогативою держави.
Визначальним принципом правового статусу біженців є принцип невислання, закріплений в ст. 33 Конвенції про статус біженців 1951 р., який передбачає право будь-якої особи бути прийнятою на території держави та не зазнавати примусового повернення чи вислання в ситуації, що може поставити під загрозу її життя або свободу.
Доступ до території держави притулку є умовою первинного захисту шукача статусу біженця і наперед не визначає чи отримає він у майбутньому статус біженця.    Загальновизнаним є правило, згідно якого примусове повернення біженців, визнаних третіми країнами, до країни, де вони обґрунтовано побоюються переслідування або наражатимуться на ризик катувань недопустиме. Відповідно норм міжнародного права, зокрема  Конвенції про статус біженців 1951 р., держави, що визнали цей документ, взяли на себе зобов’язання надавати захист біженцям і уникати їх примусового вислання (депортації) до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігійні або політичні переконання, громадянство, належність до певної соціальної групи.
Україна, приєднавшись до зазначеної Конвенції юридично визнала право людини шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком, зокрема, шляхом надання права в’їзду на свою територію, перебування на цій території із гарантуванням забезпечення прав і основоположних свобод, а також дотриманням права невидачі та права невислання.
Важливе значення у наданні міжнародного захисту і гуманітарної допомоги біженцям має Угода між Україною та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі – УВКБ) ратифікована Україною 21.10.1999 р. Пунктом 4 статті 3 цієї Угоди передбачає надання вільного доступу співробітникам УВКБ до біженців та інших осіб, що знаходяться під захистом УВКБ, а також у місця, де здійснюються проекти УВКБ, з метою контролю за всіма етапами їх втілення. Зокрема, це передбачає доступ співробітників УВКБ до затриманих шукачів статусу біженця на кордоні.


Державна реєстрація народження дитини, народженої поза закладом охорони здоров’я

Народження дитини – визначна та радісна подія для кожної сім’ї, поява нової, неповторної особистості з притаманними лише їй рисами, повноцінного члена суспільства – носія цивільних прав та обов’язків.
Акт народження відповідно до норм Сімейного та Цивільного кодексів України є актом цивільного стану, який підлягає державній реєстрації відповідно до закону в органах державної реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням походження дитини
Чинним законодавством регламентований загальний порядок проведення державної реєстрації народження незалежно від місця народження.
Так, державна реєстрація народження проводиться за усною чи письмовою заявою батьків дитиничи одного з них. Проте, не виключена можливість подання такої заяви родичами, іншими особами, уповноваженим представником закладу охорони здоров’я, в якому народилась дитина або в якому на цей час вона перебуває (у разі смерті батьків або якщо вони з інших причин не можуть зареєструвати народження).
Підставою виникнення правовідносин між батьками та дітьми є походження останніх від батьків, засвідчене в установленому порядку. Взаємні права та обов’язки батьків розпочинають своє існування лише після проведення державної реєстрації народження дитини з визначенням її походження.
Для встановлення походження дитини від матері передбачений єдиний реєстраційний порядок. До заяви про народження необхідно додати медичний документ закладу охорони здоров’я про народження нею дитини установленої форми. Має також подаватись документ, що посвідчує особу матері (паспорт або паспортний документ) або заявника (у разі якщо державна реєстрація народження проводиться не батьками, а іншою особою).
Якщо документ про факт народження медичної установи відсутній, підставою для державної реєстрації народження та визначення походження дитини є рішення суду. Вказані положення знайшли своє закріплення у ЗаконіУкраїни "Про державну реєстрацію актів цивільного стану", який набув чинності 27 липня 2010 р. Так відповідно до частини четвертої статті 13 Закону підставою для проведення державної реєстрації народження дитини є визначені центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я документи, що підтверджують факт народження дитини, а в разі їх відсутності – рішення суду.
У разі народження дитини поза закладом охорони здоров’я державна реєстрація народження проводиться на підставі медичного свідоцтва про народження або медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма 103-1/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08.08.2006 р. №545, зареєстрованим у Мінстерстві юстиції України 25.10.2006 р. за №1150/13024.
Порядок підтвердження факту народження дитини поза закладом охорони здоров’я, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 09.01.2013 р. №9 визначає процедуру підтвердження медичною консультаційною комісією (далі - комісія) факту народження жінкою дитини поза закладом охорони здоров’я (далі - факт народження дитини) у разі, коли таким закладом не проводився огляд жінки та дитини.
Порядок утворення комісії та положення про неї затверджуються МОЗ.
Комісія розглядає питання щодо підтвердження факту народження дитини за письмовою заявою жінки, яка народила дитину, або її чоловіка, родичів, інших осіб, представника служби у справах дітей (далі - заявник).
Заявник не пізніше одного тижня з імовірного дня народження дитини поза закладом охорони здоров’я, факт народження якої потребує підтвердження, подає комісії такі документи:
1) письмову заяву (у довільній формі);
2) паспорт або інший документ, що посвідчує особу;
3) обмінну карту пологового будинку, пологового відділення лікарні або виписку з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого за формою відповідно № 113/о або 027/о, затвердженою МОЗ;
4) результати аналізів, ультразвукового дослідження, проведених під час вагітності жінки, яка народила дитину поза закладом охорони здоров’я;
5) копію картки виклику медичної швидкої допомоги за формою № 109/о, затвердженою МОЗ;
6) довідку про генетичну спорідненість між жінкою, яка народила дитину поза закладом охорони здоров’я, та дитиною;
7) медичну довідку лікарсько-консультативної комісії лікувально-профілактичного закладу про огляд дитини, яка народилася поза закладом охорони здоров’я, згідно з додатком 1 та медичну довідку лікарсько-консультативної комісії лікувально-профілактичного закладу про огляд жінки для підтвердження факту народження дитини згідно з додатком 2;
8) інші документи, які підтверджують надання медичної допомоги жінці у зв’язку з пологами.
Документи, зазначені у підпунктах 3-8 , подаються заявником у разі їх наявності.
У разі відсутності медичних довідок, зазначених у підпункті 7, комісія приймає рішення про обов’язковий огляд жінки та дитини і направляє їх для проведення такого огляду.
Рішення про підтвердження факту народження дитини приймається у разі, коли імовірна дата пологів жінки збігається з вірогідним віком дитини, або наявності довідки про генетичну спорідненість між жінкою, яка народила дитину поза закладом охорони здоров’я, та дитиною.
За результатами аналізу документів, зазначених у пункті 4 цього Порядку, комісія не пізніше десяти календарних днів з моменту їх отримання приймає рішення про підтвердження або відмову у підтвердженні факту народження дитини та складає висновок за формою згідно з додатком 3 у двох примірниках.
Один примірник видається заявникові (у разі підтвердження факту народження дитини) для пред’явлення до відділу державної реєстрації актів цивільного стану або негайно надсилається відповідному Головному управлінню, управлінню МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (у разі відмови у підтвердженні факту народження дитини), а другий - залишається у комісії.
Після підтвердження факту народження дитини заклад охорони здоров’я, під наглядом якого перебуває дитина, видає на підставі висновку комісії заявникові медичну довідку про перебування дитини під наглядом лікувального закладу за формою № 103-1/о, затвердженою МОЗ, яка є підставою для проведення державної реєстрації народження дитини в органах державної реєстрації актів цивільного стану.


Антикорупційні обмеження щодо осіб, які припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування

Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі – Закон) передбачає ряд заходів, спрямованих на попередження корупції. Одним з таких заходів є обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування. Вищезазначений Закон передбачає три види обмежень, які належать до загальновизнаних міжнародних антикорупційних стандартів і мають визначений строк дії – один рік з моменту припинення служби. Такий строк є найбільш оптимальним оскільки він не встановлює надмірних обмежень для громадян, які звільнилися з державних органів чи органів місцевого самоврядування, проте є достатнім для того, щоб уникнути можливості недобросовісного використання особою свого попереднього службового становища.
Одним із обмежень відповідно до Закону є заборона особам, які припинили службу, укладати трудові договори (контракти) або вчиняти правочини у сфері підприємницької діяльності з підприємствами, установами чи організаціями незалежно від форми власності, якщо такі особи протягом року до дня припинення виконання функцій держави або місцевого самоврядування здійснювали повноваження з контролю, нагляду або підготовки чи прийняття відповідних рішень щодо діяльності цих підприємств, установ чи організацій.
Наступним із видів обмежень є заборона розголошувати або використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала відома особі у зв'язку з виконанням службових повноважень, крім випадків, установлених законом. Дане обмеження має на меті запобігання недобросовісному використанню особою конкретної інформації, отриманої при виконанні службових обов'язків, в приватних інтересах. Адже перебуваючи на службі, особа отримує певну офіційну інформацію, тому є загроза, що така інформація в подальшому може бути використана нею на користь майбутнього роботодавця або в процесі здійснення тієї чи іншої приватної практики.
Третє обмеження встановлене Законом полягає у забороні особам, які припинили службу, представляти інтереси будь-якої особи у справах (у тому числі в тих, що розглядаються в судах), в яких іншою стороною є орган (органи), в якому (яких) вони працювали. У даному випадку може йти мова про певні процесуальні наслідки (якщо мало місце представництво інтересів у суді), або про недійсність досягнутих під час такого представництва домовленостей. Встановлене обмеження сприятиме запобіганню недобросовісному використанню колишнім службовцем своїх зв'язків при здійсненні ним представницької діяльності.
Для запобігання корупції особа, яка звільнилася з посади або припинила діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом одного року зобов’язана дотримуватися усіх вище перелічених обмежень. Варто зазначити, що дотримання обмежень осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування, повинно забезпечуватись як державою, так і високим рівнем культури правової поведінки, добросовісності таких осіб.


Новели законодавства про виконавче провадження

09 березня цього року набирав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових) осіб», що був прийнятий Верховною Радою України 4 листопада 2010 року.
Вказаним законодавчим актом, зокрема, у новій редакції викладено Закон України «Про виконавче провадження», який регулює порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових) осіб. Новели виконавчого провадження є предметом огляду цієї статті.
Беззаперечним позитивним положенням Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції (надалі – новий Закон)  є  надання доступу державному виконавцю до баз даних і реєстрів, у тому числі електронних, що містять інформацію про боржників, їхнє майно та кошти (ч. 2 ст. 4 нового Закону). Наявність такого доступу має значно спростити та прискорити один із основних моментів виконавчого провадження – виявлення чи розшук належного боржнику майна та коштів (на жаль на даний час технічно цей захід не створено).
Новим Законом дещо розширені повноваження державного виконавця, що також має сприяти виконанню. Тепер державний виконавець буде надавати строк не для  “добровільного виконання рішення” , а для самостійного виконання рішення” (ст 25 нового Закону). Слід зауважити, що згідно діючого Закону, при відкритті виконавчого провадження за заявою стягувача державний виконавець може накласти арешт лише на майно боржника, то згідно новим Законом при відкритті виконавчого провадження арешт може бути накладено і на кошти боржника. При цьому арешт при відкритті виконавчого провадження буде накладатися окремою постановою. Згідно діючого законодавства про накладання арешту на майно боржника зазначається в постанові про відкриття виконавчого провадження.
Новим Законом змінено строк початку примусового виконання рішень. Так,  державний виконавець тепер буде зобов’язаний розпочати примусове виконання на наступний робочий день після закінчення строку, наданого боржнику для самостійного виконанні рішення, якщо боржником не буде надано у ці строки документального підтвердження повного виконання рішення (ч. 1 ст. 27 нового Закону). Статтею 28 нового Закону дещо змінено порядок стягнення виконавчого збору. Так, згідно нового Закону виконавчий збір буде стягуватися у розмірі 10 % від суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, тоді як згідно попереднього  Закону виконавчий збір стягується у розмірі 10% від фактично стягнутої суми або вартості майна боржника, яке передано стягувачу за виконавчим документом.
Також збільшено розміри виконавчого збору при невиконанні рішення немайнового характеру: з 340 грн. до 680 грн. з боржника – фізичної особи; з 850 грн. до 1360 грн. з боржника – юридичної особи. Крім того, новим Законом тепер визначено, що виконавчий збір стягується й у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання.
Зміни торкнулися й оцінки арештованого майна (ст. 58 нового Закону):
- введено нове поняття «визначення вартості майна», що здійснюється державним виконавцем, тоді як «оцінка майна» здійснюється суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання;
- сторони мають право протягом десяти днів подати виконавцю заперечення щодо результатів визначення вартості майна або оцінки майна;
- повідомлення про результати визначення вартості майна або оцінки майна надсилаються сторонам рекомендованим листом;
- у разі заперечення стороною результатів оцінки майна виконавець призначає рецензування звіту про оцінку майна, витрати на яку несе сторона, що заперечує оцінку;
- у разі незгоди з оцінкою, визначеною за результатами рецензування, сторони мають право оскаржити її в судовому порядку;
- звіт про оцінку є чинним протягом шести місяців, після чого оцінка проводиться повторно.
Новим Законом також встановлено десятиденний строк на уцінку майна, що не продано протягом двох місяців та  визначено, що майно може бути уцінено не більш як на 30 %. Повторна уцінка майна може здійснюватися не більш як на 50 % початкової вартості майна. Нереалізоване майно буде передаватися стягувачу в рахунок погашення боргу за початковою вартістю майна, за якою воно передавалося на реалізацію. А  у разі наявності кількох стягувачів, які виявили бажання залишити за собою нереалізоване майно, воно буде передаватися в порядку календарного надходження виконавчих документів.
Не зважаючи на окремі недоліки нової редакції Закону України «Про виконавче провадження» в цілому ці зміни мають внести позитивні зрушення в процедуру примусового виконання рішень. Окремо слід відмітити, що зміни до Закону України «Про виконавче провадження» загалом стосуються уточнення, «шліфування» окремих норм закону, встановлення відповідних строків тощо, тобто сам процес примусового виконання рішень фактично не змінився.


Вимоги до виконавчих документів

Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) актуальним постало питання щодо прийняття виконавчих документів до виконання та вимог до виконавчих документів
Так, з метою примусового виконання рішення суду чи іншого органу (посадової особи), до відділу державної виконавчої служби Макарівського районного управління юстиції, стягувачем або його представником подається виконавчий документ, який виданий йому органом, що прийняв рішення Саме виконавчий документ слугує державному виконавцю підставою для відкриття виконавчого провадження за заявою стягувача чи його представника.
В багатьох випадках стягувачі не можуть розібратися, які саме виконавчі документи потрібно пред’являти до відділу державної виконавчої служби та яким вимогам повинні відповідати виконавчі документи. Тому хочу роз’яснити громадянам які виконавчі документи підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою та які існують вимоги до виконавчого документа.
Відповідно до ч.2 ст.17 Закону України «Про виконавче провадження» підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи:
1) виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті;
2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
3) судові накази;
4) виконавчі написи нотаріусів;
5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;
6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
7) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу;
8) рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу;
9) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Новою редакцією Закону передбачено і нові вимоги до виконавчого документа, необхідні для відкриття виконавчого провадження. До них, зокрема, відносяться такі (ст. 18 Закону):
- у разі якщо рішення постановлено на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, а також якщо присуджене майно перебуває в кількох місцях, у виконавчому документі вказується тільки один боржник і лише один стягувач, при цьому також вказується, що рішення виконується в якійсь частині або ж стягнення проводиться солідарно.
Дане нововведення можна назвати цілком логічним, адже за відсутності таких вимог суди можуть видавати один виконавчий лист про стягнення присудженого з декількох відповідачів або ж кільком стягувачам один виконавчий лист на всіх;
- виконавчий документ дійсний за умови, що він скріплюється гербовою печаткою установи, якою видано, у разі коли законодавством передбачено наявність такої гербової печатки у такої установи.
Якщо відносно документів, виданих судом, з цього приводу немає ніяких питань, то що стосується виконавчих документів, виданих іншими органами, наявність гербової печатки як умова дійсності виконавчого документа - безумовний плюс у боротьбі із зловживаннями і безпідставними претензіями.
Важливо також відзначити, що ще однією умовою відкриття виконавчого провадження на підставі судового рішення є додаток до заяви стягувача копій документів, що підтверджують виконання ухвали суду про забезпечення позову (за умови, що така ухвала судом виносилася). Норма підпункту 3 п. 4 ст. 19 нового Закону є імперативною, і щоб уникнути повернення виконавчого листа з відмовою відкрити виконавче провадження всім зацікавленим особам необхідно буде її дотримуватися.
Проте, Законом передбачено й випадки, коли у відкритті виконавчого провадження, навіть за наявності виконавчого документа та заяви стягувача, може бути відмовлено. Одним із таких випадків є невідповідність виконавчого документа встановленим вимогам.
Нажаль, на сьогодні ще досить часто трапляються випадки, коли на виконання пред»являються виконавчі документи, що не відповідають вищевказаним вимогам:
не вказані повністю ім.»я та по батькові боржника чи стягувача, а лише прізвище і ініціали;
не повністю вказана адреса сторін (наприклад, зазначено населений пункт, але відсутня вказівка на вулицю, номер будинку або квартири)
не вказаний ідентифікаційний номер боржника та ін.
Дехто, особливо у сільській місцевості, де здебільшого один одного люди знають, так би мовити й без знання назви вулиці, чи номера квартири, а тим більше не по ідентифікаційному номеру, вважає такі вимоги надмірними . Проте, маю зауважити, що в роботі державного виконавця така ідентифікуюча інформація є дуже важливою, оскільки він має ставити свої вимоги лише особі, яка дійсно є боржником, а не має одинакові з ним прізвище , ім.»я та по батькові, тим паче при, накладенні арешту чи зверненні стягнення на майно, лише належне боржнику.
При цьому необхідно вказати, що найменування (для юридичних осіб) або повне прізвище, ім’я та по батькові для фізичних осіб стягувача або боржника зазначається у разі наявності такого найменування «в природі». Існує розмаїття прізвищ та імен та по батькові, що ідентифікують кожного з нас і народ в цілому. А тому, наявність не повного імені не може тлумачитись як відсутність імені стягувача або боржника.
Ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача або боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб) обов’язково зазначається в разі його наявності. Однак, дана норма не застосовується до осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи.
Інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника і можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника, місце роботи боржника, місцезнаходження майна боржника зазначаються у виконавчому документі в тому випадку якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ.
Слід зазначити, що вищевикладені ідентифікуючі дані боржника вкрай необхідні державному виконавцю не просто для формальності, а для вжиття заходів примусового виконання рішень, встановлених Законом.
Як свідчить практика, існують непоодинокі випадки ненадання такими реєструючими органами, як БТІ, ДАІ інформації про наявність зареєстрованого за боржниками майна саме через відсутність певних ідентифікуючих ознак боржника. Також мають місце випадки надання інформації органами БТІ відносно осіб, у яких повністю співпадає ім’я, прізвище та по батькові. При цьому, державному виконавцю неможливо визначити, чи належить майно боржнику по виконавчому провадженню, чи зареєстроване майно належить іншій особі. За наявності у виконавчому документі ідентифікуючих ознак, визначених п. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» можливе правильне та законне прийняття рішення державним виконавцем відносно арешту майна.
Законом можуть бути встановлені також інші додаткові вимоги до виконавчих документів.
Виходячи з вищевикладеного рекомендую громадянам перед пред’явленням виконавчих документів до Відділу перевіряти їх на відповідність вимогам ст.17, ст.18 Закону України «Про виконавче провадження».


Виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення

Відповідно до Закону України “Про виконавче провадження“ примусове виконання судових рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені цим Законом.
Основним завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених Законом.
При прийнятті виконавчого документа до виконання та винесення постанови про відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом що зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження про виконання буде розпочато примусове виконання цього рішення зі стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов»язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. Державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку даного для самостійного виконання.
У разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає штраф відповідно до Закону на боржника – фізичну особу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб-від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян: на боржника - юридичну особу-від сорока до шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлює новий строк і не пізніше п’яти робочих днів з дня накладення штрафу повторно перевіряє стан виконання.
У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин і якщо виконати рішення суду без участі боржника неможливо державний виконавець у тому ж порядку накладає штраф на боржника у подвійному розмірі та звертається до правоохоронних органів з поданням про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, а виконавчий документ повертається до суду чи іншого органу(посадової особи), що його видав.
Якщо рішення не виконано і виконання його можливе без участі боржника, державний виконавець організовує його виконання відповідно до наданих законом йому повноважень та вносить подання до правоохоронних органів про притягнення боржника до кримінальної відповідальності згідно із законом.
Під час виконання рішення про заборону вчиняти певні дії або про утримання від вчинення певних дій державний виконавець доводить до відома боржника резолютивну частину такого рішення, про що складає відповідний акт. Після складення акта виноситься постанова про закінчення виконавчого провадження.


Виконання рішень про виселення боржника

Примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу». Житлове законодавство встановлює три види виселення: 1) з наданням іншого благоустроєного житлового приміщення; 2) з наданням іншого житлового приміщення; 3) без надання житлового приміщення. Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України позбавити громадянина житла можна лише на підставі закону за рішенням суду. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самовправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Виселення є одним із способів захисту порушеного права та інтересу позивача. Примусове виселення у виконавчому провадженні має певні ускладнення, обумовлені як законодавством, так і фактичними обставинами. Зміст виконавчого документа, виданого судом, безпосередньо відповідає резолютивній частині судового рішення, а отже, і заявленим позовним вимогам, тобто містить формулювання: «виселити» або «зобов’язати звільнити приміщення». Звертаємо увагу на статтю 75 Закону України «Про виконавче провадження», яка встановлює умови виконання так названих «рішень за зобов’язаннями», тобто тих, згідно з якими боржник зобов’язаний особисто вчинити дії або утриматися від їх вчинення. Так, згідно ч. 3 ст. 75 вищезгаданого Закону, якщо рішення даної категорії неможливо виконати без участі боржника, державний виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Як наслідок, з метою досягнення результату від подачі позову та виконання рішення, позовні вимоги необхідно формулювати саме як «виселити», в іншому випадку існує значний ризик неможливості виконання рішення, оскільки реалізація вимоги до боржника вчинити певні дії дійсно передбачає обов’язкову його участь. Обґрунтованим є рекомендувати стягувану максимально користуватися своїми правами як сторони виконавчого провадження шляхом спілкування з виконавцем, ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження, участі у всіх виконавчих діях щодо виходу на місце виселення. Зацікавленій особі в процедурі виселення слід контролювати дотримання виконавцем строків та порядку здійснення дій у виконавчому провадженні. У постанові про примусове виселення вказується вимога до боржника самостійно виконати рішення у строк п’ятнадцяти днів. Звертаємо увагу, що п’ятнадцять днів – максимальний термін і може бути скорочений, але з обов’язкомив дотриманням при цьому статті 31 вищезазначеного Закону. Стаття 31 визначає обов’язкову відправку документів сторонами провадження та порядок такої відправки, а саме, встановлює, що постанова про відкриття виконавчого провадження підлягає відправці сторонам рекомендованим листом з повідомленням про вручення . Пунктом 116 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009р., встановлений місячний термін зберігання для листів у разі неможливості їх вручення адресату. У разі бажання повідомити боржника та прискорити хід виконання рішення стягувану надійніше керуватись ч. 4 ст. 31 ЗУ «Про виконавче провадження» і намагатись вручити постанову уповноваженому представнику боржника особисто під розписку, переконавшись у наявності повноважень на отримання документів. Згідно ч. 3 ст. 78 ЗУ «Про виконавче провадження», боржник вважається проінформованим про дату і час виселення, якщо повідомлення надіслано йому за адресою виселення або за іншою адресою, достовірно встановленою виконавцем. В даному випадку відправлення здійснюється простим листом або лист вручається особисто під розписку. Особі зацікавленій у виконанні рішення суду, необхідно особисто брати участь у процедурі виселення, забезпечивши присутність понятих, працівників міліції, а також осіб, які мають технічні навички і засоби для забезпечення доступу в закрите приміщення. У законі визначено, що виселення здійснюється у присутності понятих за сприянням органів внутрішніх справ. Однак безпосередній обов’язок виконавця щодо забезпечення вищевказаного законодавством не встановлений. Тому, прибувши «на самоті» на місце, не побачивши співробітників ОВС, і встановивши відсутність доступу в приміщення, виконавець самостійно проникати в об’єкт виселення не буде і відповідальності за невиконання в даному випадку не несе. Стаття 78 Закону «Про виконавче провадження» встановлює обов’язкове проведення в разі відсутності боржника при виселенні опису його майнв та складення акта опису. З метою запобігання вищезазначеного ризику відповідальності необхідно здійснювати такий опис та складати акт в незалежності від присутності боржника. Майно, зазначене в цьому акті, передається на відповідальне зберігання особі, визначеній виконавцем. Як стягував, Ви можете приймати майно на зберігання, пам’ятаючи про те, що таке зберігання здійснюється не більш двох місяців. У разі відсутності бажання у боржника приймати своє майно після спливу зазначеного терміну необхідно передати його органам виконавчої служби. Відповідальне зберігання не передбачає використання! Відповідно до вимог ст.. 78 Закону, виселенню підлягає особа зазначена у виконавчому документі. Нерідкими є ситуації, коли при виході на місце виселення виконавець встановлює, що в приміщенні знаходяться особи, які надають договори, укладені з боржником, наприклад, суборенди, інформацією про місцезнаходження боржника не володіють. Зазначені особи виселенню не підлягають, оскільки не є боржниками за виконавчим документом і в ньому не зазначені. На прикладі висвітлення особливостей виконання даної окремої категорії судових рішень можна побачити, що незалежно від того, представництво якої сторони у виконавчому провадженні здійснюється, законодавство у сфері виконавчого провадження надає можливість своєчасного вибору способів ефективної реалізації своїх прав та захисту інтересів.


Постанова Кабінету Міністрів України від 01.03.2014 № 65 "Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету"


Доступ до публічної інформації

Закон України "Про доступ до публічної інформації"

Форма для подання запиту на отримання публічної інформації від фізичної особи в письмовому вигляді

Форма для подання запиту на отримання публічної інформації від об'єднання громадян без статусу юридичної особи в письмовому вигляді

Форма для подання запиту на отримання публічної інформації від юридичної особи в письмовому вигляді

Права громадян, передбачені Законом України «Про доступ до публічної інформації»

Відмова та відстрочка в задоволенні запиту на отримання публічної інформації

Оскарження рішень розпорядника інформації або бездіяльності


Інформаційні пам'ятки Макарівського районного управління юстиції та його структурних підрозділів

Пам'ятка 1

Пам'ятка 2

Пам'ятка 3

Пам'ятка 4

Пам'ятка 5

Пам'ятка 6

Пам'ятка 7


Єдиний реєстр районних осередків політичних партій

Єдиний реєстр районних громадських організацій

«Державна реєстрація народження фізичної особи та її походження. Законодавчі зміни у порядку державної реєстрації народження фізичної особи»

Правовий статус громадських організації та кооперативів

Інформаційні картки:

Видача виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

Видача витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

Включення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців відомостей про створення відокремленого підрозділу юридичної особи

Внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців запису про втрату оригіналів установчих документів юридичної особи

Видача довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи

Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу – підприємця, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

Державна реєстрація припинення юридичної особи в результаті її ліквідації

Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця за її рішенням

Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем

Державна реєстрація юридичної особи

Інформаційна картка адміністративної послуги з реєстрації громадського об’єднання

Інформаційна картка адміністративної послуги з прийняття повідомлення про утворення громадського об’єднання

Інформаційна картка адміністративної послуги щодо прийняття повідомлення про зміну найменування громадського об’єднання, мети (цілей), зміну особи (осіб), уповноваженої представляти громадське об’єднання, утворене шляхом прийняття повідомлення про утворення

Інформаційна картка адміністративної послуги з прийняття повідомлення про зміни до статуту громадського об’єднання, зміни у складі керівних органів громадського об’єднання, зміну особи (осіб), уповноваженої представляти громадське об’єднання, зміну місцезнаходження зареєстрованого громадського об’єднання

Інформаційна картка адміністративної послуги з внесення до реєстру громадських об’єднань запису про рішення щодо саморозпуску або реорганізації громадського об’єднання, а також про припинення діяльності громадського об’єднання

Інформаційна картка адміністративної послуги з внесення до Реєстру громадських об’єднань відомостей про відокремлений підрозділ громадського об’єднання

Інформаційна картка адміністративної послуги з видачі дубліката оригіналу свідоцтва про реєстрацію громадського об’єднання та/або статуту

Інформаційна картка адміністративної послуги з видачі дубліката свідоцтва про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації з місцевою сферою розповсюдження (Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Київській області)

Інформаційна картка адміністративної послуги з визнання недійсним свідоцтва про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації з місцевою сферою розповсюдження на підставі повідомлення засновника (Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Київській області)

Інформаційна картка адміністративної послуги з перереєстрації друкованого засобу масової інформації з місцевою сферою розповсюдження (Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Київській області)

Інформаційна картка адміністративної послуги з державної реєстрації друкованого засобу масової інформації з місцевою сферою розповсюдження (Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Київській області)

Скасування запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

Внесення запису про скасування державної реєстрації прав

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно

Взяття на облік безхазяйного нерухомого майна

Державна реєстрація іншого речового права на нерухоме майно, обтяження права на нерухоме майно

Надання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

Надання інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

Видача дубліката свідоцтва про право власності на нерухоме майно

Надання виписки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

Внесення змін до записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв’язку іззміною відомостей про нерухоме майно, право власності та суб'єкта цього права, інші речові права та суб'єкта цих прав, обтяження прав на нерухоме майно та суб'єкта цих прав, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, які не пов'язані з проведенням державної реєстрації прав

Внесення змін до записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв’язку з допущенням технічної помилки не з вини державного реєстратора прав на нерухоме майно

Внесення змін до записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв’язку з допущенням технічної помилки з вини державного реєстратора прав на нерухоме майно

Щодо видачі свідоцтва у зв’язку із зміною, доповненням, виправленням і поновленням актових записів цивільного стану

Щодо видачі свідоцтва про розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, яке не має дітей, а також з особами, визнаними в установленому порядку безвісно відсутніми або недієздатними

Щодо видачі свідоцтва про смерть

Щодо видачі свідоцтва про шлюб

Щодо видачі свідоцтва про реєстрацію зміни прізвища, імені та по батькові (крім зміни у разі реєстрації шлюбу)

Щодо видачі свідоцтва про народження

Щодо повторної видачі свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану

Технологічні картки:

Видача виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

Видача витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

Включення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців відомостей про створення відокремленого підрозділу юридичної особи

Внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців запису про втрату оригіналів установчих документів юридичної особи

Видача довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи

Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу – підприємця, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

Державна реєстрація припинення юридичної особи в результаті її ліквідації

Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця за її рішенням

Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем

Державна реєстрація юридичної особи

Технологічна картка адміністративної послуги з реєстрації громадського об’єднання

Технологічна картка адміністративної послуги з прийняття повідомлення про утворення громадського об’єднання

Технологічна картка адміністративної послуги щодо прийняття повідомлення про зміну найменування, мети (цілей), зміну особи(осіб) уповноваженої представляти громадське об’єднання, утворене шляхом прийняття повідомлення про утворення

Технологічна картка адміністративної послуги щодо прийняття повідомлення про зміни до статуту громадського об’єднання, зміни у складі керівних органів громадського об’єднання, зміну особи (осіб), уповноваженої представляти громадське об’єднання, зміну місцезнаходження зареєстрованого громадського об’єднання

Технологічна картка адміністративної послуги з внесеннгя до реєстру громадських об’єднань запису про рішення щодо саморозпуску або реорганізації громадського об’єднання, а також про припинення діяльності громадського об'єднання

Технологічна картка адміністративної послуги з внесення до Реєстру громадських об’єднань відомостей про відокремлений підрозділ громадського об’єднання

Технологічна картка адміністративної послуги з видачі дубліката оригіналу свідоцтва про реєстрацію громадського об’єднання та/або статуту

Технологічна картка адміністративної послуги з видачі дубліката свідоцтва про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації з місцевою сферою розповсюдження (Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Київській області)

Технологічна картка адміністративної послуги З визнання недійсним свідоцтва про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації з місцевою сферою розповсюдження на підставі повідомлення засновника (Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Київській області)

Технологічна картка адміністративної послуги з перереєстрації друкованого засобу масової інформації з місцевою сферою розповсюдження (Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Київській області)

Технологічна картка адміністративної послуги з державної реєстрації друкованого засобу масової інформації з місцевою сферою розповсюдження (Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Київській області)

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Державна реєстрація права власності на нерухоме майно»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Державна реєстрація іншого речового права на нерухоме майно, обтяження права на нерухоме майно»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Взяття на облік безхазяйного нерухомого майна»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Внесення запису про скасування державної реєстрації прав»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Скасування запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Надання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Надання інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Надання виписки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Внесення змін до записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв’язку із зміною відомостей про нерухоме майно, право власності та суб'єкта цього права, інші речові права та суб'єкта цих прав, обтяження прав на нерухоме майно та суб'єкта цих прав, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, які не пов'язані з проведенням державної реєстрації прав»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Внесення змін до записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв’язку з допущенням технічної помилки не з вини державного реєстратора прав на нерухоме майно»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Внесення змін до записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв’язку з допущенням технічної помилки з вини державного реєстратора прав на нерухоме майно»

Технологічна картка процесу надання адміністративної послуги «Видача дубліката свідоцтва про право власності на нерухоме майно»

Технологічна картка адміністративної послуги щодо видачі свідоцтва про народження

Технологічна картка адміністративної послуги щодо видачі свідоцтва про реєстрацію зміни прізвища, імені та по батькові (крім зміни у разі реєстрації шлюбу)

Технологічна картка адміністративної послуги щодо видачі свідоцтва про розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, яке не має дітей, а також з особами, визнаними в установленому порядку безвісно відсутніми або недієздатними

Технологічна картка адміністративної послуги щодо повторної видачі свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану

Технологічна картка адміністративної послуги щодо видачі свідоцтва про шлюб

Технологічна картка адміністративної послуги щодо видачі свідоцтва про смерть

Технологічна картка адміністративної послуги щодо видачі свідоцтва у зв’язку із зміною, доповненням, виправленням і поновленням актових записів цивільного стану


Інформація для громадян, які приїхали з Автономної Республіки Крим та міста Севастополь

Інформація для громадян, які приїхали з Автономної Республіки Крим та міста Севастополь

Довідник відповідальних осіб ОДА за облаштування громадян, що прибувають з АР Крим і м. Севастополь на тимчасове перебування до регіонів України

Координати Штабу з питань розміщення сімей військовослужбовців, які перебувають на території АР Крим та м. Севастополя

Останнє оновлення на Понеділок, 19 березня 2018, 09:38  

Анонси подій

Підтримай Українську армію!
Зателефонуй або надішли смс на номер: 565, один дзвінок або СМС - 5 грн. - єдиний номер для всіх мобільних операторів.

Телефони “гарячих ліній” за якими громадяни можуть надавати інформацію про можливі загрози та факти порушень їх прав і свобод:
Макарівська райдержадміністрація: (04578) 5-14-44, Макарівське ВП Ірпінського ВП ГУНП в Київській області: (04578) 5-24-70, 5-12-70, 102; Народна самооборона Макарівського району: 068-838-81-98.

"Гаряча лінія"
При Макарівській районній державній адміністрації цілодобово діє «гаряча лінія» за телефоном: 5-14-44, що дає можливість громадянам України (в тому числі з АР Крим та східних областей країни) оперативно отримувати достовірну інформацію, відповіді на поставлені запитання.

"Телефон довіри"

При Макарівській районній державній адміністрації діє «телефон довіри» за телефоном: 5-35-55, з метою оперативного реагування на повідомлення громадян, невідкладного вжиття заходів до припинення неправомірних дій, поновлення прав і свобод громадян.

Телефон «гарячої лінії» управління соціального захисту населення Макарівської районної державної адміністрації: 5-25-86

Центр надання адміністративних послуг при Макарівській районній державній адміністрації здійснює прийом суб’єктів звернення у понеділок, середу, п'ятницю, суботу з 8.30 до 15.30, у вівторок та четвер з 13.00 до 20.00, вихідний день: неділя.

Щосуботи, на центральних ринках смт Макарів та с. Бишів проходитимуть ярмаркові заходи. Запрошуються всі бажаючі.