Історія с. Андріївка

e-mail Друк PDF

Село АНДРІЇВКА
До складу Андріївської сільської ради входить
село КРАСНОГІРКА

Гімн

Зустрічає нас рідна світлиця,
Пишно квітня в дворах розцвіло,
Синій льон, золотава пшениця
Звідусіль обступили село
Ой, Андріївко, серцю мила,
Ти красою мене полонила:
Зелень нив і садів розмай –
Мій чудовий поліській край.
Поле пам'яті - туга велична -
Біля школи на пагорб зійшло
Я крокую по вулицях звично
Оглядаю привітне село.
Тихо Здвиж котить води спокійно,
Над ставком гілля вербне сплелось.
Трударі творять щастя надійно,
Прославляючи рідне село.
В мирній поступі колос квітує,
Щоб життя наше кращим було
Хай нам світле майбутнє дарує,
Моє славне прекрасне село.

О.М. Атаманчук

Андріївка - село, центр сільської ради. Розташоване на лівому березі річки Здвиж, за 12 км від районного центру та 72 км від обласного центру, до шосейної магістралі Київ-Львів - 16 км. Найближча залізнична станція - Буян, 15 км.
Площа населеного пункту - 4117 га, кількість дворів - 666.
Чисельність населення - 917 осіб.
День села - на Вознесіння.

Коли вперше виникло поселення на місці сучасного села - невідомо, але знайдені на його території кам'яні знаряддя праці - сокири та молотки свідчать про те, що люди тут проживали ще до новокам'яного віку (XI-XII ст. до н.е.)
За народними переказами і як повідомляє Л. Похилевич в "Сказаний о населенньгх местностях Киевской губернии" (Киев, 1864, с. 89), на місці сучасної Андріївки в давноминулі часи існувало місто (городище) Андрієво, яке мало багато церков і монастир (сучасна територія середньої школи), який був обнесений валом і ровом. Недалеко - міст, що єднав протилежний берег річки Здвиж.
Археолог В.Б. Антонович наприкінці XIX ст. в "Археологической карте Киевской губернии" (Москва, 1895, с. 15) писав, що біля Андріївки є стародавні кургани: один з них - на кладовищі, а п'ять інших знаходяться в напрямку до села Липівка. Це свідчить про те, що тут відбувалися жорстокі бої. Весною 1241 р. в Андріївку увірвались орди татаро-монгольського хана Батия, які, розоривши Київ, сунули темною хмарою в Західну Європу. Жителі Андріївки чинили їм запеклий опір. Розлючені татаро-монголи, узявши городище, кинулись різати і вбивати жителів. Кроваві річки текли по його вулицях. Городище в основному було спалене і з часом занепало, перетворившись у звичайне село з назвою Андріївка. Над нею запанувала темна ніч татаро-монгольської неволі протягом 80-ти років.
У 1320 р. на річці Ірпінь, що недалеко від Білгорода, Литовський князь Гедимін розбив татаро-монгольські війська і вигнав їх за межі України (Г. Кониський "История русов", Москва, 1846, с. 5). Село Андріївка перейшло до влади литовського князівства. В ті часи на місті замковища був побудований монастир, якому належали землі і селяни Андріївки, а сам він залежав від київського Кирилівського монастиря.
У 1569 р. Литва об'єдналася з Польщею. Андріївка потрапила під владу польських панів, які жорстоко пригноблювали селян. У першій половині XVII ст. селяни повстали проти своїх гнобителів, зруйнували монастир, який на той час був уніатським. Пізніше, для більшої безпеки, монастир перенесли на правий берег Здвижа в монастирське урочище Красногірка.
Тяжкий економічний і соціальний гніт примушував селян не раз виступати проти своїх гнобителів. У 1648-1654 рр. Андріївці брали участь у національно-визвольній боротьбі українського народу проти панської Польщі, але бажаної волі вони не отримали.
На початку XVIII ст. Андріївка була відібрана від монастиря і приєднана до макарівської маєтності, якою володів кафедральний декан Київський Каетан Расцішевський (Л. Похилевич, "Сказание о населенньгх местностях...", с. 89). У ті часи в Андріївці проживала 571 особа. Землі розподілялися так: 2031 десятина належала поміщику, 374 десятини - селянам. На одну душу припадала 0,51 десятина. Селяни відбували панщину, сплачували різні податки і церковну десятину.
У 30-40-х рр. XIX ст. поміщики намагалися якнайбільше отримати товарного хліба і з цією метою посилюють панщину, всіляко намагаються позбавити селян їх земельних наділів. Поглиблюється класовий розподіл селян, росте лихварство. Шукаючи порятунку від голодної смерті, десятки селян йшли на підробітки в ліси, що належали графині Браницькій. Потрібно зазначити, що з кінця
XVIII ст. навколишні селяни і селяни кріпаки передавались у спадщину або продавались.
Після смерті Каетана Расцішевського Андріївка перейшла до його родича Соколовського, а потім, за заповітом село належало Олені Миколаївні Паликовській, яка в 1876 р. продала 735 десятин польової і 509 десятин лісної землі барону Максу Івановичу Еренбургу.
Напередодні реформи 1861 р. в Андріївці було 64 двори піших селян, яким належало 480 десятин землі і 15 дворів тягах, що мали 12 десятин 1200 сажнів і 5 дворів городників, у яких не було польових наділів (КОДА, фонд 796, ОП 1, аркуш 50-51).
Не поліпшила становище селян і реформа 1861 р. За викупним договором 1863 р. селяни купили у поміщика 813 десятин землі, заплативши за неї 23470 рублів (Л. Похилевич). Але основна маса селян як і раніше залишалась малоземельною).
У середині XIX ст. в Андріївці було побудовано винокурний завод (точна дата не встановлена), який належав поміщиці О.М. Пєшковській. Частина працівників заводу вже працювала за вільним наймом. Решту становили тимчасово зобов'язані селяни (О.А. Парасунько, Положение рабочего класса на Украине в 60-90 гг. XIX ст. АН УССР, Киев.  1963, с.  147). У 90-х рр.
XIX ст. під час великої зливи завод і гребля, на якій він стояв, були зруйновані, і більше завод не відбудовувався.
У 1864 р. в Андріївці проживало 567 осіб, вони мали 2415 десятин землі. У 1885 р. проживало: православних - 892, католиків - 20, євреїв - 22. На території села знаходилась дерев'яна Вознесенська церква, яка мала 40 десятин землі. її приход складала Нова Гребля і Красногірка. З роками населення с. Андріївки зростає, і в 1900 р. в селів було 189 дворів, в яких проживало 1006 людей, у тому числі 992 селянини, 6 міщан, 7 духовних осіб та один дворянин. Із 1873 десятин землі, яка оброблялася вручну, погано удобрювалась, тому давала низькі врожаї. Майже всі жителі села були неписьменні. В церковноприходській школі навчалось 36 дітей (Список населенньгх мест Киевской губернии, Киев, 1900, с. 165).
Коли почалася Російсько-японська війна, (1904-1905 рр.), становище селян стало ще важчим. Посилився економічний гніт, зростали податки. 18 селян було мобілізовано на фронт, серед них: Степан Сімороз, Назар Олексієнко, Григорій Черковський, Никифор Степанюк, Іван Кузьменко. Багато із них повернулися інвалідами.
Столипінська реформа посилила класове розшарування. У 1912 р. тут було 240 селянських господарств, яким належало 860 десятин землі, 7 домогосподарств її не мали зовсім: 11 - менше десятини, 39 - від 1 до 2 десятин, 10 домогосподарств мали по 10 і більше десятин землі. Майже все населення було неписьменним. Церковноприходська школа в селі і школа грамоти в Красногірці охоплювали тільки частину дітей шкільного віку - менше 40 учнів. Вчив їх андріївській піп "Закону Божого", попова дочка - "Псалтиря", а попів зять - "Архиметики". Після дворічного навчання з школи виходили такі ж грамотні, якими і були, коли туди прийшли. Вечорами світили гасом і лучиною. Про охорону здоров'я не було й мови. В селі діяли 4 бакалійні і одна винна лавки. На той час серед населення було письменних лише 25%.
У 1919 р. в Красногірці, а в 1920 р. в Андріївці були відкриті початкові школи, якими охоплено 150 дітей. Крім того, відкрито вечірні класи для молоді, а дорослих навчали в десятихатках. До ліквідації неписемності залучені комсомольці, актив колгоспу, хто був хоч трохи грамотний. Ентузіастами цієї справи стали вчителі Іоіл Маркіянович Гребенчук, Марія Карлівна Мудрицька, Гнат Павлович Богачук, Василь Андрійович Цимбалюк, серед комсомольців-активістів були Федір Онупрійович Юрке-вич, Клименко Семен Гнатович, Злексієнко Петро Климович, Самусенко Гнат Андрійович, Ващенко Олександр Герасимович.
Після Жовтневої революції (1917 р.) в Андріївці створюється Рада селянських депутатів, головою якої був бідняк Степан Сімороз.
Весною 1918 р. село захопили німецькі загарбники. Вони знущались над людьми, закатували шомполами юнака Саву Зарецького. Після їх вигнання в Андріївці на початку лютого 1919 р. було організовано губернське військово-продовольче забезпечення та надання всілякої допомоги Червоній Армії.
У серпні 1919 р. Андріївку захопили денікінці, які стрімко розорили село. У жовтні-листопаді кавалерійська бригада Котовського визволила село, а на початку травня 1920 р. в Андріївку увірвались білополяки. В червні польська шляхта була вигнана з Андріївки кіннотою С.М. Будьонного.
Настали мирні дні. В Андріївці утворено комітет незаможних селян (КНС). Головою його було обрано Леонтія Юркевича. 30 листопада 1920 р. КНС переобраний, а очолив його О.Ф. Горобей (Воробей).
У червні 1921 р. в Андріївці утворено сільську раду. її першим головою був незаможник Л.К. Іщенко. Важливим і складним завданням ревкому, комнезаму, сільради була боротьба проти бандитизму.
Лише на початку 1924 р. частинами особливого призначення (ЧОП) Червоної Армії були ліквідовані рештки банд Ґонти. Гулая. Яблука та ін. У 1924 р. головою сільради обрано Йосипа Сімороза. Очолена ним сільрада проводила роботу з роз'яснення селянам переваг колективного господарства перед індивідуальним.
У 1928 р. організовано товариство спільного обробітку, головою його був Семен Гнатович Клименко. У 1929 р. ТОЗ перетворився в комуну, яку назвали 'В анаша сила".
У кінці 1929 р. в Андріївці почалася масова колективізація. Було створено 5 артілей виробничого характеру: "Червоний серп" (голова М.С. Гордон), "Червоний плугатар' (голова С.П. Олексієнко), ім. Шевченка (голова Ф.М. Цимбалюк), комуну "В єднанні сила" було перетворено в артіль, яку очолив Д.О. Мазепа, 8 Березня (голова МЛ. Гордон).
У 1931 р. Андріївка була повністю колективізована. У 1932 р. всі андріївські колгоспи об'єднались в один - "Десятиріччя пролетарської правди". Головою обрати Д.О. Мазепу.
У 1932-1933 рр. в селі, як і по всій Україні. лютував голод, від якого в Андріївці померло 158 людей.
Після голоду в колгосп пішли масово одноосібники, яких примушували сплачувати великі податки. З колгоспників були податки значно менше.
У 1920 р. в Андріївці відкрито початкову школу. З листопада 1926 р. в селі працювала хата-читальня. На 1 січня 1927 р. село передплачувало 46 примірників газет і журналів.
З 1933 р. початкову школу в Андріївці перетворено на семирічну, в красногірській школі було 5 класів. В обох шкалах навчалося понад 200 дітей. Потяг до науки був великий. Свідченням цього є доказ, що Гордон Марія, будучи зовсім неписьменною, закінчивши лікнеп, здобувши середню спеціальну освіту, працювала агрономом у Хабаровському краї.
У 1935 р. була закрита в Андріївці церква Вознесіння, а в її приміщенні зробили клуб. Більше 100 колгоспників і сільської інтелігенції співали в хорі капелі - одній із кращих в області. Не раз в обласних олімпіадах брав участь ансамбль красногірської початкової школи, де 65 учнів зі 100 брати участь у художній самодіяльності. Керував ансамблем завідуючий початковою школою Гнат Павлович Богачук.
У період репресій було заарештовано 5 осіб, які отримати різні строки покарання („Макарівські вісті". 1998-1999 рр.).
Мирну працю андріївців перервала Велика Вітчизняна війна (1941-1945 рр.). Весь серпень 1941 року в районі йшли бої. Обороняли Андріївку воїни 27-го стрілецького корпусу. Наприкінці серпня 1941 р. фашисти загарбати Макарівщину. Почалися тяжкі часи фашистської окупації ("Книга пам'яті". Київ, 1995 р. с. 628). Під час окупації села 89 жителів Андріївки були відправлені фашистами на каторжні роботи до Німеччини. Мешканці села брати участь у боротьбі з фашистами в партизанських загонах.
7 листопада 1943 р. Андріївку звільнено від окупантів. 445 селян з Андрїївки і Красногірки билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни. 241 воїн не повернувся додому. Мужність і відвагу в боях з ворогом проявив Андрій Архипович Петриченко, якого з перших днів війни Макарівський райвімськкомат направив до артилерійської частини. Незабаром він став навідником гармати і з нею пройшов фронтові дороги. У 1943 р. Андрій був призначений командиром гармати, воював у складі механізованої бригади 1-го Білоруського фронту. Йшли запеклі бої. На ділянці, де стояла гармата сержанта А.А. Петриченка, ворог кинув понад 30 танків. Підпустивши їх ближче, Андрій підбив три ворожі машини. Коли замовкла сусідня гармата, Андрій підбіг до неї і. відкривши вогонь, підпалив ще два танки. Решта повернула назад. В атаку пішли підрозділи і завершили розгром ворога. Сержант Андрій Петриченко здійснив багато бойових подвигів. 24 березня 1945 р. його смертельно раненого в бою було доставлено в шпиталь. Похоронено АА. Петриченка на радянському кладовищі в м. Кендзенжина Опольського воєводства в Польщі, могила № 114. Йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ще гриміли бої, а жителі Андріївки працювали на відбудові села. Титанічну роботу виконували жінки, старі та підлітки.
У післявоєнні роки Андріївка відбудовувалась, піднімала сільське господарство. У 1946 р. колгосп "Молодий Більшовик" перевиконував план з продажу хліба державі (газета "Стахановець", 7 листопада 1946 р.). У 1947 р. колгоспники Андріївки голодували і рятувались поїздками за хлібом у Західну Україну. У 1950 р. колгоспи "Пролетарська правда" і "Молодий більшовик" об'єднались в один під  назвою  ім.  Леніна.   Цього ж року до колгоспу приєднано    економічно  відсталу артіль ім. Катовського із с. Красногірка.
Позитивні результати 1954-1959 рр. не були закріплені і розвинуті далі. Ігнорувались об'єктивні економічні закони, порушувався принцип матеріальної зацікавленості трудівників села, суб'єктивізм у керівництві, помилки в плануванні негативно вплинули і на колгоспників Андріївки.
У 1965 р. життя селян покращало, Аноріївка відбудовувалась. У 1960-1963 рр. з матеріалів розібраної церкви селяни спорудили ще одне шкільне приміщення, закінчили будівництво нової школи, звели Будинок культури на 400 місць, майстерню для ремонту тракторів, пожежне депо, нову контору.
З 1955 р. в Андріївні діє середня школа, де 24 вчителі навчають 270 дітей. При школі працював консультпункт Макарівської заочної середньої школи, де без відриву від виробництва в 6-11 класах навчалося 78 колгоспників. Десятки колгоспників, закінчивши заочну школу, продовжували навчатись у вузах і технікумах, частина випускників ждріївської школи, які здобули вищу освіту, працювали в рідному селі.
Андріївський народний хор із 70 осіб не раз здобував перші місця на районних, обласних, республіканських оглядах, удостоєний звання лауреата республіканського огляду. На честь з дня народження Т.Г. Шевченка керівник хору Гнат Павлович Богачук нагороджений Шевченківською медаллю.
Молодь села обладнала стадіон. Є на ньому футбольне поле, майданчик для волейболу, баскетболу, гандболу. Футбольна команда - одна з найсильніших у районі.
Місцеве господарство почало швидко підійматись. Здійснювалось велике будівництво.
З 1969 р. в андріївській школі з виробничим навчанням здобули освіту 360 учнів з Андріївки, Нової Греблі, Озірщини, Краснопірки.
У школі створена виробнича бригада з учнів 7-10 класів. За навчання бригади відповідав спеціально створений штаб, до якого входили крім вчителя агрономії Ковпак Ніни Макарівни голова колгоспу Шень Сергій Захарович, агроном Марченко Павло Мусійович, директор школи Кравченко Микола Тодосійович і бригадир виробничої бригади Ковтун Олександра Іванівна.
До 40-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників метанні села відкрили у приміщенні школи музей. Усю організаційну роботу взяв на себе колишній завуч школи, а нині пенсіонер Аварій Мілентійович Ващенко, який віддав 40 років  справі  виховання  дітей.  Червоні слідопити під керівництвом Олександри Левківни Іщенко надали велику допомогу у збиранні листів фронтовиків, їх фотографій, інших воєнних реліквій. Допомогу з виготовлення планшетів і деталей, оформлення експозицій надав колишній учень школи, на той час генеральний директор Київського об'єднання заводів "Комунмаш" Василь Григорович Іщенко.
З 1996 р. колектив школи очолив демократично обраний директор, її випускник 1975-го року Хоменко Леонід Якович. Школа має значний авторитет, значно покращилася її матеріальна база: для навчання учнів використовуються комп'ютери. Одне із старих приміщень школа передала для перебудови у церкву (1997 р.).
Святим місцем для андрішців є Братська могила, де на гранітних плитах викарбувані імена полеглих односельчан у роки Великої Вітчизняної війни.
Другим святим місцем є Поле пам'яті, де встановлено бюст А.А. Петриченку.
На сьогодні на території сільської ради працює три селянсько-фермерських господарства, три малі підприємства, сервісний центр з обробітку присадибних ділянок. У селі працює два магазини, фельдшерсько-акушерський пункт, Андріївське НВО "ЗОШ І-ІП ступенів - дитячий садок", Будинок культури. В усіх цих установах працюють висококваліфіковані спеціалісти.
Протягом 1994-2003 рр. село газифіковано, заасфальтовано дороги, проведено водогін. У 1994 р. відкрито нові вулиці - Нову і Молодіжну. Розпочалось будівництво і на вулиці Петриченка і Незалежності.
Проте найбільшою гордістю села є його працьовиті, завзяті люди.

Красногірка - село, розташоване за 3 км від центру сільської ради с. Андріївка. Відстань до районного центру - 15 км, до обласного -75 км.
Площа населеного пункту становить 824 га, кількість дворів - 98.
Чисельність населення - 98 особи.
На правому березі Здвижа, серед соснового бору і могутніх дубів височіла гора, її було видно дуже далеко, особливо, коли сонце підіймалось і сідало, це милувало очі подорожніх, які пливли по Здвижу на човнах та баржах. Так і почали називати цю місцевість Красна (гарна, красива) гірка.
Наприкінці XV ст. князь Костянтин Острозький побудував на Красній горі православний монастир. У першій половині XVII ст. під час повстання проти польських панів в Андріївці його було зруйновано, а пізніше відбудовано в урочищі Красногірки. Монахи переселили туди з Андріївки кілька сімей кріпаків. Так виникло с. Красногірка і в ньому вулиця Монастирська.
У 1686 р. ця територія відійшла до Польщі. Скит та церква відписані разом із селом базилянському монастирю.
У середині XVIII ст. в Красногірці та Андріївці оселяються сім'ї дворян Біди, Сумлені, ІПені, Сидори, Пилипи, Боруші, Соломенки, Малороди, Семиморози, Савчуки, Уласенки, які, як і багато інших дворян, під приводом протидії впливу київського духовенства вривалися в маєтки, що розташовувались за межами Речі Посполитої, і грабували їх.
Після скасування монастиря (1786 р. - остання згадка про нього), церкви продані у м. Фастів та с. Королівка. Його землі перейшли у власність Сигізмунда Шимановського. У 1835 р. Шимановський продає ці землі єврею Францу Яцковському.
Приблизно у 1850 р. селянин Якименко оселився в трьох верстах від Красногірки, в лісі, заснувавши таким чином хутір Пужа. Там діяв винокурний завод поміщика.
У 1919 р. село зайняли денікінці, з якими повернулися колишні власники землі. Під шомполами денікінців помер селянин Сава Зарицький.
У 1921 р. в селі утвердилася радянська влада. Створено сільську раду, членами якої стали Ф.С. Дашенко, С.М. Савчук, Я.Г. Сімороз, Г.П. Багачук, Н.С. Савчук.
У 1921-1923 рр. у колишньому поміщицькому будинку розміщено школу. Створено загін незаможників, який очолив мешканець хутора Діброва Василь Решетняк. У 1924 р. в селі створено комнезам, на чолі якого став С.М. Савчук та сільськогосподарське кооперативне молочарське товариство.
У 1930 р. у Красногірці створено перший колгосп на чолі з Т.К. Петриченком.
1932-1933 рр. - голодомор залишив багато жертв серед місцевого населення.
На початку Другої світової війни с. Красногірка опинилося в окупації. У 1942-1943 рр. діяла підпільна комсомольська група під керівництвом П.Г. Багачука.
7 листопада 1943 р. - день визволення Макарівського району від німецько-фашистських загарбників. За даними місцевих краєзнавців, на полях війни загинув 61 мешканець Красногірки. Після війни у селі почала працювати п'ятирічна школа, відбудовано колгоспні приміщення, полагоджено реманент. У 1944 р. школу перетворено на семирічну, де навчалися діти із сіл Красногірки, Андріївки, Плахтянки.

Останнє оновлення на Середа, 23 березня 2011, 15:36  

Анонси подій

Підтримай Українську армію!
Зателефонуй або надішли смс на номер: 565, один дзвінок або СМС - 5 грн. - єдиний номер для всіх мобільних операторів.

Телефони “гарячих ліній” за якими громадяни можуть надавати інформацію про можливі загрози та факти порушень їх прав і свобод:
Макарівська райдержадміністрація: (04578) 5-14-44, Макарівське ВП Ірпінського ВП ГУНП в Київській області: (04578) 5-24-70, 5-12-70, 102; Народна самооборона Макарівського району: 068-838-81-98.

"Гаряча лінія"
При Макарівській районній державній адміністрації цілодобово діє «гаряча лінія» за телефоном: 5-14-44, що дає можливість громадянам України (в тому числі з АР Крим та східних областей країни) оперативно отримувати достовірну інформацію, відповіді на поставлені запитання.

"Телефон довіри"

При Макарівській районній державній адміністрації діє «телефон довіри» за телефоном: 5-35-55, з метою оперативного реагування на повідомлення громадян, невідкладного вжиття заходів до припинення неправомірних дій, поновлення прав і свобод громадян.

Телефон «гарячої лінії» управління соціального захисту населення Макарівської районної державної адміністрації: 5-25-86

Центр надання адміністративних послуг при Макарівській районній державній адміністрації здійснює прийом суб’єктів звернення у понеділок, середу, п'ятницю, суботу з 8.30 до 15.30, у вівторок та четвер з 13.00 до 20.00, вихідний день: неділя.

Щосуботи, на центральних ринках смт Макарів та с. Бишів проходитимуть ярмаркові заходи. Запрошуються всі бажаючі.